З першого погляду зовсім не скажеш, що цей невисокий гладкий рудий чоловік – справжній подвижник бойових мистецтв, причому фанатичний, натхненний, зі своїми переконаннями. Володар третього дану кіокушинкай карате, третього дану КОІ карате, четвертого дану хон кіокушин карате, головний тренер збірної України з хортингу Руслан Галигін на нелегкому шляху Воїна зумів зустрітися з президентом Міжнародної організації кіокушинкай Хацуо Рояма і донести йому свої міркування про необхідність реформи в карате, пережив піднесення, зраду і вигнання, та зрештою віднайшов щастя і гармонію саме завдяки бойовим мистецтвам. Саме про цей фантастичний шлях Руслан Галигін розповів“Воїну Світла”.

 

 

Текст:

Фото:

Ірина Циган

Денис Іваницький

Руслане, розкажіть з чого і як починалося Ваше знайомство з єдиноборствами?

З першою людиною в кімоно мене познайомила моя мама. Вона була кухарем в санаторії. Адже я народився і виріс у Кирилівці – курортному селищі на березі Азовського моря. І до мами на практику в санаторій приїхали студенти з Полтави. Серед них був Ігор Шерстюк – хлопчина зі справжньої секції карате, у кімоно, з поясом. Він показав нам, сільським пацанам, що коли людина має бажання тренуватися, то знайде можливість, місце і засоби, що абсолютна істина – це абсолютна свобода. Для мене, який досі бачив бійців лише у кіно, Ігор став справжнім кумиром, прикладом, першим тренером, за яким я став ходити по п’ятах і з відкритим ротом слухати кожне слово.

Але ж практика закінчилася. Ігор, мабуть, поїхав на навчання?

Так, поїхав, але обіцяв повернутися (сміється). І він показав мені шлях, з якого я вже не сходив. Став тренуватися всюди, де тільки можна. Шукав секції єдиноборств у сусідніх селах – ходив на кікбоксинг в селище Охримівку 20 кілометрів, вишукував навчальні відеокасети. Так тривало до армії. А в армії продовжив заглиблюватися в єдиноборства, адже потрапив у навчальну частину «Десна». Відслужив в сержантській школі. Наш командир взводу був чемпіоном Криму з рукопашного бою. З’явилася чудова нагода продовжувати тренування. Я там брав участь у всіх змаганнях, займався навіть гирьовим спортом. Для спарингів було у нас ще кілька класних змагальних пацанів – представники кікбоксингу, карате, тайського боксу. Досі з ними підтримую тісні зв’язки. Армія мене дуже дисциплінувала. Саме тут я отримав якості, які допомагають мені в тренерській роботі – самоорганізацію і дисципліну.

Я завжди мріяв, щоб в українців був свій вид спорту.

Після армії Ви розпочали тренувати?

Так. Через місяць після армії я повернувся в рідну Кирилівку, і ми з Ігорем Шерстюком відкрили секцію кіокушин карате. Щоправда проіснувала вона недовго – рік. Далі продовжував тренування в залі боксу, в гаражах. Пізніше наш друг Геннадій Шевченко допоміг – надав приміщення. Знову ж таки це був гараж, який ми обладнали, чим могли –  понатягували шини, гирі. Саме звідти поїхали мої перші спортсмени на Всеукраїнські змагання. Пам’ятаю перший турнір, на який я повіз 12 бійців, це був чемпіонат Дніпропетровської області у 2004 році. Ми тоді вибороли чотири третіх і чотири других місця. Стали виступати по карате кіокушин постійно, перемагати. Скоро з’явився і перший чемпіон України з Кирилівки – Артем Санкович.

Я не хочу йти обхідним шляхом через Японію чи Китай, треба розвивати багату українську бойову систему.

Руслане, а як Вам прийшла думка добиватися зустрічі з Хацуо Рояма?

Ми виступали по кіокушину, але в нашому залі тренувалися люди з інших видів єдиноборств. Я завжди розумів, що нам чогось не вистачає. В 2007 році в карате з’являється напрям сінкен сьобу, який збільшив контактність карате, дозволив удари руками в голову в куміте. Я вже став розуміти, що базову техніку треба змінювати. І вирішив поспілкуватися про це з японцем, донести до нього свої міркування.

У 2008 році президент Міжнародної федерації кіокушинкай Хацуо Рояма був у Москві на батлі карате проти ушу саньда. І мій хрещений батько допоміг організувати з ним зустріч. Вдалося поспілкуватися і викласти Хацуо Рояма думки про реформування карате, які визрівали в мені багато років. Хацуо Рояма вислухав мене, присвоїв третій дан, оголосив Бранч-Чіфом – керівником регіону і дозволив розвивати розділ сінкен сьобу. Це було щось неймовірне! В такому статусі я встиг провести два чемпіонати України. Але ейфорія тривала недовго.

Консервативні погляди моїх колег по карате не змінювалися, і скоро вони стали запускати чутку, що Галигін перетворює карате в бої без правил. Написали колективного листа в Японію, щоб забрати у мене третій дан. Так і зробили.

І я перейшов у слов’янське карате – школу коропа, який пливе проти течії – коі но такіноборі Андрія Кочергіна. Почав виставляти дітей від коі на всіх турнірах. За правилами коі можна навіть кусати ті частини, які прикриті кімоно. В коі зуби – це третя рука.

Тренування як їжа для мене!

З першою людиною в кімоно мене познайомила моя мама.

Руслане, Ви дійшли до слов’янського карате, то зовсім близько і українське національне бойове мистецтво хортинг?

Коі карате і хортинг народилися практично в один час. У мене ще в карате кіокушин починали з’являтися думки, що ми з японським єдиноборством далеко не заїдемо. В хортинг я прийшов у 2016 році. З Едуардом Єрьоменком – засновником хортингу – відносини підтримував постійно. Він мене завжди кликав, він спостерігав за мною, бачив, що я вже розкрився, «наївся» японських пиріжків. А я говорив йому і собі – все, я більше в жодні організації не вступаю. Але це було у 2008-2010 роках. З кожним роком я все більше придивлявся до хортингу. Мене в ньому підкупила команда й ідея національного виду спорту. Я зрозумів, що в хортингу я зможу відкритися повністю. Єрьоменко фактично створив систему, де можна все. Я завжди мріяв, щоб в українців був свій вид спорту. 

Хортинг дає прекрасну можливість розвиватися. Внутрішнє життя клубу залежить від того, як бачить перспективу тренер. В карате розвиватися нема куди – третій дан і все. А в хортингу шлях Воїна на все життя. 

Але Ви й на цьому не заспокоїлися! Є ще карате про!

Так, практикуючи хортинг, я все одно думав про реформу в карате, про спорт, де люди б’ються у куртках. Я замовив собі пояс без стилю – тільки з прізвищем. Я люблю всі стилі карате, але хочу розвивати повноконтактне карате. Ми зібралися з однодумцями і вирішили нічого не змінювати, а створити Асоціацію професійного карате. 

 У слов’янському карате зуби – це третя рука.

Руслане, Ви головний тренер збірної України з хортингу, через день їздите в сусіднє село Охримівку, де тренує з нуля більше десятка хлопчаків, чому?

Охримівка – моє нагадування про моє дитинство. Охримівські хлопці сьогодні – це я, який бігав за Ігорем Шерстюком і просив щось показати. Я вважаю, що я не маю права від них відмовлятися. Вони мають мати можливість стати спортсменами. Я їм повинен допомогти. Їм треба показати, що немає нічого неможливого. Вже є на кого рівнятися – мої учні стали військовими, лікарями, захисниками України. Не обов’язково стати спортсменом, головне  отримати стержень. Бойові мистецтва в першу чергу розвивають особистість.

Руслане, де Ви берете енергію на всі ці тренування?

Я ніколи себе не заставляю тренуватися. Я люблю цю справу. Я отримую від тренування неймовірний кайф. Це життєво необхідно для мене – тренування як їжа! Я ж можу їсти багато, а можу менше. Тренуватися теж можу багато, а можу менше. Але обов’язково щодня – з 9.00 до 11.00. І в неділю! Я ж в неділю їм (сміється). Щастя – це коли тебе розуміють. Моя сім’я, моя дружина – мій справжній надійний тил. Мене зараз оточують люди з мого світу. В мене зараз дуже щасливий період. 

В такий період немає відчуття – от досяг всього, все є, немає більше до чого прагнути?

Ні. Я вчуся! Я навчаюся в інституті спеціальної фізичної і бойової підготовки та реабілітації університету ДФС України на кафедрі хортингу. Хочу на кафедрі хортингу розвивати нашу національну систему, допомагати молодим тренерам зробити на шляху воїна менше помилок. Я хочу, щоб вони не йшли довгим обхідним шляхом через Японію чи Китай, а розвивали багату українську бойову систему.

P.S. Коли ми завершували розмову, в зал зайшов тренер Руслана Ігор Шерстюк. Так, вони і досі разом – Тренер і Учень, який став Тренером. Тож не могли не скористатися нагодою записати думку Ігоря про Руслана Галигіна:

“Руслан – це суцільний ексклюзив! Він почав здавати на пояси у 30 років. А вперше я його побачив худим рудим тринадцятирічним хлопчаком. У нього була величезна сила волі. Руслан – живий приклад того, що головне бажання, твердо йти до своєї мети і щедрі результати обов’язково будуть. Всі відчувають страх. І Руслан теж людина, він теж відчуває страх. Але хтось боїться і не робить, а Руслан робить крок вперед, часом в небезпеку. Єдине, що видає, що він відчуває сильну емоцію – він блідне. У рудих це дуже специфічна блідість. Це зауважують лише близькі люди. Ця людина ніколи не дасть задню, підтримає в будь-яку годину дня і ночі. Це велике щастя – мати такого друга”.