Чому б не спробувати – вирішила Анастасія відповісти на пропозицію тренера Олександра Бакшеньова займатися в його групі борців. І залишаючись відданою боротьбі дзюдо, якою займалася у спортивній секції з 8 років, вступила до Харківського державного вищого училища фізичної культури №1, щойно закінчила 8 спортивний клас ліцею. Це рішення відкрило шлях у професійний спорт. 

Кожен день починався і закінчувався тренуванням. «Анастасія тренується більше 15 років, і вона спортсменка вже високого рівня, – розповідає тренер Олександр Бакшеньов, майстер спорту України міжнародного класу з боротьби самбо, майстер спорту України з дзюдо, Заслужений тренер України. – Настя – перша жінка чемпіонка з дзюдо у Харкові, триразова чемпіонка України серед дорослих з дзюдо на свій досить молодий вік. За моє життя це  – найкращий результат. Пишаюся тим, що як спортсменка Анастасія перевершила свого вчителя, вона піднялася вище на сходинку від мене, чим зробила недаремним і моє життя». 

Самбо і дзюдо. Ці два різних, і в той же час подібні види боротьби полонили серце красивої дівчини, триразової чемпіонки України з дзюдо, чемпіонки світу з самбо. 

Займаюся дзюдо і самбо з 2002 року, відколи вперше пішла на спортивну секцію – ще у другому класі. Своїх думок, чому і як вибрала секцію боротьби, як прийшла на тренування, вийшла на килим, вже не пригадаю. Але пам’ятаю, що було весело. А от перші змагання пам’ятаю добре: мене поставили з моєю подружкою. І я плакала, тому що не хотіла саме з нею боротися, і дуже переживала тоді.

Досьє: Анастасія Шевченко, 27 років.

Багаторазова чемпіонка України з дзюдо,

дворазова чемпіонка світу з боротьби самбо.

Анастасіє, як Ви прийшли у спорт і чому обрали саме боротьбу?

Вибирала я своє заняття ще в дитинстві, коли, можна сказати, було байдуже, чим саме займатися – самбо чи, скажімо, танцями. Тренування в дитячому віці – це переважно ігри, а не бої і виклики суперників на татамі. Та й перше, чому вчать на заняттях з боротьби – правильно падати, так, щоб не було травм. І якщо ти навчився, то вже не можеш боляче впасти – це, можна сказати, перше правило, яке засвоїлося мені в дитинстві. Піднімаєшся – і продовжуєш боротися. І все це мені було дуже цікаво і весело. 

Насправді я люблю і волейбол, баскетбол, футбол, і дуже добре, що в нас є і такі тренування теж. Перший мій тренер Володимир Макаренко, а також у спортивному класі тренером був ще Віктор Кривчач. Вчитися у спортивному класі було з одного боку краще, бо розклад уроків був скоригований зі шкільним розкладом, а з іншого боку – важче, бо потрібно було встигати і на два тренування в день, і уроки робити. А вже в училищі стало дещо легше, бо і навчання, і тренування відбувались на тій же території, де ми і жили  – у спортивному інтернаті. 

Вже в університеті – я закінчила Харківський  аерокосмічний університет ім. Жуковського – треба було організовуватися так, щоб встигати і в спорті, і здавати заліки й екзамени. Мені дуже допомагали університетський тренер  Олег Анатолійович Заіка і завідувач кафедри Максим Володимирович Цеховський. Без цих двох людей я навряд чи б закінчила навчання. Я щиро вдячна їм за підтримку, і вдячна усім викладачам університету.

Хоча перше «золото» не пам’ятаю, проте люблю кожну свою перемогу

А що дійсно болючого траплялося за спортивну кар’єру?

Я ж не завжди вигравала. Пам’ятаю випадок на європейських іграх років два тому. Я дуже довго і сумлінно готувалася, робила все можливе і навіть більше, на мій погляд, щоб гарно виступити. А приїхала – і виступила жахливо. Велике довге очікування, перебільшене бажання гарно виступити призвели до надмірного хвилювання. Тіло взагалі не слухалося – стояла, як укопана, на килимі, замість того, щоб боротися. «Перегоріла», як втішав мене тоді тренер. Це був важкий стрес на місяць.

Перемогу на чемпіонаті світу з самбо 2020 року Ви здобули буквально на останніх секундах бою. Це секрет Вашої тактики чи випадковість?

Останні декілька змагань я не дуже слідкую за часом, просто ніби відчуваю його. І тільки борюся. Вважаю, що якщо я можу перемогти, то я це зроблю. 

Перед боєм вивчаєш тактику суперника. І бачиш, в яких моментах які прийоми можна використати. Адже ж суть боротьби – вигравати до бою. Я знаю, що тренер завжди переживає за мене. Під час бою чуєш голоси підтримки від своїх колег, одноклубників. Це завжди додає сил.

Коли виходиш на килим, не стільки важливо, чи переможеш суперника, скільки важливо, як переможеш себе

Що саме подобається у боротьбі?

Одним словом і не скажеш. Виходити на килим… і робити те, що вмієш… В момент, коли виходиш на зустріч, дуже цікаво, чи впораєшся з власним хвилюванням. Не стільки важливо, чи переможеш суперника  –  зрозуміло, що, маючи певну кваліфікацію, ти сильний – скільки важливо, як переможеш себе. В момент виходу на килим твоє життя врівноважується, – все ніби розставлене по поличках – що, коли, де, для чого. І це дуже круте відчуття. Ти контролюєш все, і лише від тебе залежить, що буде далі. 

Яка з перших нагород для Вас найцінніший сьогодні спогад?

Перше золото у змаганнях юніорів, чемпіонати України якось вже не пам’ятаються. А от перші змагання пам’ятаю добре: мене поставили з моєю подружкою. І я плакала, тому що не хотіла саме з нею боротися, і дуже переживала тоді. 

Хоча треба сказати, що я люблю кожну свою перемогу. Найбільші емоції – це чемпіонат світу з самбо 2017 року – це моє перше золото вже серед дорослих спортсменів, в цій категорії я виступаю з 2015 року на світовому рівні. А також найперша моя перемога серед дорослих на чемпіонаті України з дзюдо 2013 року – теж крутий момент у спогадах. Тим більше, що це змагання проходило у Харкові.

Вважаю своєю першою і дійсно важливою перемогою золото на чемпіонаті серед студентів у Казані 2012 року. Тоді все злилося в одну мить: і підтримка тренера, і підтримка команди, та й після говорили про те, як гарно я боролася, – а це рідко трапляється, щоб аж так сильно і довго нахваляли. Саме тоді я відчула, що дійсно можу виграти, бути першою: до того часу я була переважно другою, третьою. І пам’ятаю досі те неймовірне відчуття, коли, вже стоячи на п’єдесталі, чула, що звучить гімн моєї країни: я відчувала гордість – гордість за країну. І на екрані – прапор України, а потім показали трибуни з нашою командою – і я бачила їх щиру радість. І потім велика кількість привітань іноземців, що захоплено робили компліменти і тренерам, і українській школі боротьби.

Все залежить від людини, її прагнень і старання.

Що сприяє тому, щоб просто захоплений боротьбою спортсмен дійшов до найвищої сходинки п’єдесталу, став чемпіоном? 

Перш за все – це тренери. Всього, що я вмію, мене навчили мої тренери. Олександр Бакшеньов – і в дзюдо, і в самбо, і тренер збірної команди по самбо. Євген Бондарук в самбо . Для мене ці дві людини найсильніші з усіх, кого можна знайти. Вважаю, що тренери, у яких я зараз тренуюся, – найсильніші, наймудріші і найпрофесійніші. 

І ще одна важлива умова – підтримка. Так співпало, що почавши навчання в інтернаті, я потрапила до товариства «Динамо», тоді ще тренував Вадим Віталійович Капустін. Це настільки сильний колектив! Це щось було неймовірне, як усі підтримують одне одного, – і на змаганнях, і на тренуваннях. Завдяки такій підтримці, щирій дружбі, взаємній допомозі ти стаєш набагато сильнішим і успішнішим. Ось це дійсно справжній спорт. На килимі, зрозуміло, ти сам за себе, а от за межами килима ти завжди впевнено розраховуєш на підтримку і на те, що є люди, котрі підтримають твою ідею. Саме «Динамо» дозволило це зрозуміти і відчути – підтримку, команду. 

А ще, крім усього, це певна динамівська школа боротьби – адже у кожній школі є свій почерк. Крім того, це ще і сприятливі умови для тренувань: навіть виїжджаючи в інші міста на тренувальні збори, я тренуюся на динамівських спортивних базах. 

Всього, що я вмію, мене навчили мої тренери

Хто у Вашій групі підтримки? 

Дуже гарні дівчата і хлопці, з якими я тренуюся – у залі, у збірній. Це ще одна вагома причина, через яку тримаюся у цьому спорті. Це мегапозитивні, добродушні люди, близькі мені по духу. І я готова сама вступитися за кожного з них, і певна, що кожен зробить те саме. Навіть якщо хтось не поїхав на змагання, я точно знаю, що в мить поєдинку він переживає, вболіває і бажає перемоги всією душею. Для мене це дуже важливо. І це почалося з «Динамо». До «Динамо» такого не було. Кожен був сам за себе, а відтоді стало все навпаки: в спорті можна бути один за одного, бути разом. Першим доказом щирості такої підтримки стала «Універсіада». На змаганнях я помітила декілька знайомих облич – це були легкоатлети, які теж тренувалися час від часу у тому ж спорткомплексі, що і я. І от уже приїхавши на змагання, ми підтримували один одного – приходили вболівати під час змагань, хоча й не знали імен одне одного. Одразу було видно й зрозуміло, що ми – ніби одна сім’я. 

Суть боротьби – вигравати до бою

Чим близькі Вам східні єдиноборства?

Займаючись дзюдо, неможливо оминути і вивчення його філософії. Мої тренери пройняті духом дзюдо. Мені подобаються історія дзюдо, притчі, і ,головне,  девіз – «Гнучкий шлях до перемоги». А ще настанови для перемоги, мистецтво якої полягає в грамотному використанні сили суперника. Мені здається, що дуже близьким є і самбо. 

Чи є хтось зі східних борців, з ким би Вам хотілося зустрітися на татамі?

Авжеж. Мені здається, що там ставши на килим навіть з кимось зі школярів, навчишся новому. Адже на Сході дзюдо є в шкільній програмі на рівні уроків фізичної культури. Кумиром для мене сьогодні є Сьохей Оно – японський борець у категорії 73 кг, дворазовий чемпіон світу, олімпійський чемпіон 2016 року. У нього неймовірна техніка, несподівані підхвати, що я люблю найбільше у кидках. 

У чому Ви вбачаєте мистецтво боротьби? 

На тренуваннях навчають захватам, кидкам, технікам бою. А от що з усього вивченого обрати в конкретній ситуації, як скомпонувати прийоми, – це вже твій власний вибір. Часто в конкретних захватах наступний крок передбачуваний, але ти можеш піти не хрестоматійним шляхом. Це спантеличить суперника, викличе, можливо, хвилювання тренера і вболівальників. Але ж можна вдатися до інших комбінацій і провести більш красивий бій, який стане переможним. Бо вже ти стаєш ведучим у бою, продумуючи прийоми й комбінації на кілька кроків уперед, хоча при цьому насправді невідомо, чи буде суперник дійсно йти за тобою. Атаки й контратаки, можливі дії суперника, вибір прийомів суперником… Чим не мистецтво те, що ти сам придумуєш стиль, як тобі боротися? Комбінаціям прийомів нема меж. Це дуже захопливо. І, до речі, можна і потрібно використовувати і на тренуваннях такий підхід. Варіації і розмаїття прийомів кожне тренування перетворюють на особливу подію.

В момент виходу на килим твоє життя врівноважується, – все ніби розставлене по поличках

Чим, на Вашу думку, між собою різняться дзюдо – стародавнє японське бойове мистецтво, і самбо – відносно новий за історичними мірками прикладний вид боротьби за своїм походженням? 

Самбо створювалося з прийомів дзюдо, джиу джитсу. Тому суть дзюдо  для мене  увійшла і у філософію самбо. І справді, на тренуваннях самбо не дуже то й розповідають про ціннісну суть саме цієї боротьби. Через що багатьом цей вид боротьби видається набором прийомів та й по всьому. Хоча самбо – самооброна без зброї – це захист не лише фізичний, а й у моральному, емоційному сенсі також. Щодня справляючись із фізичним навантаженням, ти розумієш, що можеш подолати що завгодно. Насправді кожен вид спорту, я б сказала, глибший, об’ємніший, ніж просто певні дії. Спорт, а боротьба зокрема, вчить самодисципліни, наполегливості, дає упевненість у власних силах. Без таких якостей не вдасться вийти на килим і перемогти. Кожного разу виходячи на килим, змагаючись із суперником, ти борешся і з собою. Кожен бій – це новий крок у власному розвитку, у гартуванні свого характеру. Загартовуючись у спорті, ми загартовуємося і в житті, поза спортивною ареною. А впевнена у собі людина, відповідальна має і повагу, і успіх.

До речі стосовно успіху в житті, в кар’єрі. Крім ХАІ, ви закінчили Харківську академію фізичної культури. За яким фахом плануєте працювати? Чи готові вже залишити великий спорт?

Що стосується знань за фахом метрології, за яким закінчила ХАІ, то вони занадто загальні. А мені в роботі обов’язково треба бути експертом в галузі, тож навряд чи я буду працювати саме в цій професії. А от як тренер з боротьби я вже встигла себе спробувати – тренувала дітей на секції. І це ближче мені, і дуже цікаво. Те, що я сама займаюся з дитинства, дає мені певні переваги – адже мені зрозуміло, що цікаво дітям. А завдяки освіті я знаю, як грамотно, правильно це подати. Проте робота з дітьми потребує багато часу. Поєднувати тренерство і спорт можна, але мені важливо, дуже хочеться бути кращою у своїй справі – у справі, за яку беруся, якою займаюся. Саме зараз мені більш цікаво повністю присвятити себе професійному спорту як спортсменка. Можливо, у майбутньому я повернуся до тренерської справи.

Професійний сучасний спорт молодий. В якому віці, на ваш погляд, варто приходити у боротьбу?

Насправді приходять займатися у будь-якому віці. І в шість років, і в дев’ять років дітям цікаво. І в двадцять років прийшовши, можна досягти успіхів. Моя подруга, наприклад, потрапила на самбо вже студенткою університету. За три-чотири роки навчання вона стала призеркою України. Знаю чимало дорослих вже людей, які приходять на боротьбу, щоб підтримувати активну фізичну форму, і декотрим вдається теж виборювати нагороди на серйозних змаганнях. Насправді все залежить від людини, її прагнень і старання.