Автори:

Ірина Циган, Тетяна Крижанівська

Фото:

Олександр Барон

Синтія, як ви ставитеся до сучасного кінематографу? Наскільки він змінився в плані бойового кіно? Які сучасні режисери, актори та стрічки вам подобаються?

Коли я почала зніматися у фільмах в кінці 80-х років, то майже нічого не знала про кінематограф. В Америці тоді практично не знімали бойовиків. П’яні бійки в барі з максимум двома ударами – це мабуть і усе. Ніхто ніколи не бачив професійно поставлених бійок. Тому я не мала змоги підгледіти в цьому плані щось для себе. 

Коли я тренувалася в Шона Ляна в Нью-Йорку, він якось відвіз мене в Китайський квартал на перегляд першого в моєму житті бойовика. Я була вражена. Фільм був китайською, тож я не розуміла, про що мова, а лише насолоджувалася бойовою хореографією. Потім я ходила на фільми Джекі Чана, коли він почав знімати власні стрічки. Я запам’ятовувала його рухи, приходила додому і відпрацьовувала їх. Я виросла на його фільмах. І хто б міг подумати, що через багато років в Гонконзі я сама буду зніматися в таких. 

Згодом я зрозуміла, що для того, щоб зніматися в гонконгських фільмах, ви маєте бути феноменальним майстром бойових мистецтв. Неможливо було без бойової бази раптом зробити все чудово. Якщо ви не були першокласним бійцем, ви б ні за яких обставин не впоралися. Треба було жити бойовими мистецтвами і постійно вдосконалювати свої навички. Під час знімального періоду я передивилася усі гонконгські фільми, які тоді масово знімали.

Згодом я повернулася в США і продовжила кінокар’єру там. Американський підхід разюче відрізнявся від гонконгського. Мій перший фільм в Гонконзі знімався протягом семи з половиною місяців. І от я приїжджаю до США, і виявляється, що на зйомки всього фільму виділяється лише місяць. А зйомка сцени бою могла тривати всього півдня. Це було абсурдним для мене, так як я згадувала, що в своєму першому фільмі зйомка лише фінальної сцени бою розтягнулася на цілий місяць. 

В Америці все знімалося швидко. Потім почався наплив китайських фільмів. Ключовим моментом став вихід стрічки «Тигр, що підкрадається, дракон, що зачаївся». Американці були вражені спецефектами і підходом до бойового кіно. Почало з’являтися все більше фільмів цього жанру. Зараз же бойові сцени є майже в кожній стрічці, незалежно від жанру. 

Для мене, як для майстра бойових мистецтв, це навіть трохи кумедно. Зараз бойовик – це фільм, який я піду дивитися в кінотеатр в останню чергу. Я надам перевагу драмі чи комедії, адже, коли я переглядаю бойовик, мені одразу кортить все розкритикувати: «О, ця нога була в неправильній позиції, рух рукою був неправильним. Це – жахливий фільм. Це так не працює». Але є також фільми, які виглядають добре. І я б виділила пару таких стрічок. Однією з них був «Kingsman: Таємна служба». І ось вам гарний приклад того, як роблять сучасні бойовики. Подивіться, як виконує бойові сцени Колін Фаррелл. Він не вміє битися. Він не боєць. Цей фільм ілюструє вам всю різницю між зйомками тоді і зараз. Замість актора всі бойові сцени виконує дублер, якого підібрали ідентичним по зовнішнім ознакам до Коліна. Саме дублер зробив актора схожим на бійця. Ось вам магія кінозйомки в дії. Коли ви переглядаєте фільм, то розумієте, що зараз одночасно бачите обличчя актора і тіло зовсім іншої людини. Але мені дуже сподобалася, як в цьому фільмі поставлені бойові сцени. Професійна робота. 

Також мені сподобався Роберт Дауні-молодший в «Шерлоку Холмсі». Мені сподобалася і сама історія, і його гра. Але згодом я дізналася, що він практикує вінг-чунь, і це багато чого пояснює. Це йому дозволило бути правдоподібним в кадрі. 

Ще мене здивував фільм «Чудо-жінка». Спочатку я була налаштована скептично. Але цей фільм з бюджетом в сто п’ятдесят мільйонів доларів. Це надзвичайно велика сума. Видно, що робота професійна. Працювала величезна команда, і з каскадерами, дублерами, роботою оператора це дійсно виглядало так, ніби акторка сама зробила всі ці трюки. Це схоже на магію. Але не завжди можливі такі бюджети. І якщо ви не матимете сто п’ятдесят мільйонів доларів, ви не зможете досягти результату, коли актор без бойового досвіду виглядатиме як майстер.

Із улюблених режисерів бойового жанру хочу назвати Корі Юна. Саме з ним я працювала в Гонконзі. Він також зняв «Транспортер». Зараз він почав ставити хореографію для великих блокбастерів. З американських режисерів мені до вподоби Тім Бертон і Кеннет Брана. 

Я завжди була палкою шанувальницею Джекі Чана, він був моїм героєм ще з дитинства і зараз лишається ним. Мені в ньому завжди подобалося те, що він візьме перше ліпше, що трапиться під руки, і блискуче обіграє. Журнал, телефонний дріт, будь-що. І це працює!

З акторів, які не мають бойового досвіду, мені дуже подобаються Джейсон Стейтем і Ліам Нісон. В минулому Джейсон був дайвером, що дало йому чудову фізичну форму. Якщо у вас є актор, який добре фізично чи спортивно розвинений, він зможе виглядати переконливо, демонструючи бойові мистецтва. Я не знаю, чим займався Ліам Нісон раніше. Але він ніколи не робить на камеру речей, які б виглядати тупо. Він ніколи не стрибає зі стін, не б’є ногами, не крутить «вертушки» тощо. Він демонструє силовий і спокійний підхід, який виглядає реалістично. Я люблю переглядати їхні фільми, бо точно знаю, що мені не буде соромно за те, що вони роблять кадрі.

Бойові сцени старої школи – це завжди те, що я буду робити в сучасних фільмах. Багатьом сучасним стрічкам не вистачає цього поєднання суті бойового мистецтва і бойового духу”

Розкажіть про свою школу бойових мистецтв.

Коли я жила в Скрантоні, штат Пенсільванія, то багато викладала, допомагаючи своєму вчителю. Також я працювала інструктором з аеробіки і менеджером фітнес-клубу. Я мріяла відкрити свій власний центр, і коли мені це вдалося, то я відчула себе на сьомому небі від щастя. Я мала можливість навчати людей, а мені за це ще й платили! Тоді я могла тренувати по 8-10 годин щодня і продовжувала брати участь у змаганнях. Потім я відкрила в Уілкс-Бірре другу школу, а згодом лишила її своєму партнеру і переїхала до Каліфорнії. Відкрила школу ще й там вже з іншим партнером.

Через зйомки я багато подорожую, мені складно поєднувати такий стиль життя з адміністративною роботою. Крім того, я проводжу семінари в різних країнах. Це стало дуже популярним, напевно, завдячуючи Facebook. Наприклад, я проводжу семінар в Німеччині, а потім публікую фото. Люди бачать це і коментують: «О, Боже! Синтія проводить семінари!» Вони знають мене по кіно і щиро дивуються: «Ви дійсно можете навчати?» Так, це те, чим я займаюсь.

Я отримую безліч запрошень на проведення семінарів з усього світу, і наразі це більша частина мого життя. Коли мене запитують: «Що ви несете світу, що хотіли б передати людям?», я відповідаю, що змогла допомогти багатьом в житті, чи то в сфері бойових мистецтв, чи то в дружбі, в мотивації, чи просто в ролі прикладу для наслідування, завдяки якому люди знаходять свою пристрасть в житті. Деколи я зустрічаю людей, які незадоволені своїм життям, і це тому, що вони займаються не своєю справою. Саме це робить їх нещасливими. Я вірю в Бога. Я вірю в те, що він дарує нам дари, і ми мусимо їх віднайти в собі. Це має стати нашою пристрастю і сенсом. А після цього ми маємо просто рухатися у вірному напрямку. Не здаватися! Не приймати поразку! Зберігати позитив! І докладати 110 відсотків зусиль для досягнення найкращого результату!

Чи можна зробити успішний бізнес-проект у сфері бойових мистецтв?

Існує багато шкіл бойових мистецтв, особливо в Америці. Ви завжди зможете знайти декілька в радіусі одної милі в будь-який момент. Часто ті, хто отримують чорний пас (законно чи умовно) хочуть відкрити свою школу, оскільки думають: «Мені подобається викладати, чому б не заробити на цьому грошей?». Але не все так просто. Недостатньо бути просто гарним вчителем. Якщо ви хочете зробити з цього успішний бізнес-проект, ви маєте вивчити все про ринок бойових мистецтв, зробити це своєю професійною сферою, скласти бізнес-план і знайти хорошого менеджера.

У США більшість шкіл є прибутковими. Деякі з них навіть спромагаються заробляти до 200 тисяч доларів у рік. Але поряд із цим є й такі, які мають прибуток лише в тисячу доларів у місяць. Все залежить від різного підходу до промо, підбору майстрів тощо. Ключовим моментом я вважаю високий рівень кваліфікації інструкторів. Люди, які приходять займатися і тільки поринають в світ бойових мистецтв не знають насправді, як це має виглядати і наскільки якісно їм викладають. Але якщо вони потрапляють до хорошого майстра, вони це завжди відчують, він буде їх не лише тренувати, а й мотивувати, він буде підходити індивідуально до кожного відвідувача, знайде ключ до кожного і відкриє потенціал по максимуму. Він допоможе не здаватися, коли буде складно і захочеться все покинути.

Для того, щоб ваш центр процвітав, ви маєте присвячувати йому максимум сил і уваги, знаходитися в ньому щодня. Дуже важливе грамотне промо. І ви маєте вірити в те, що ви робите і чому навчаєте. Тільки так ви зможете допомогти людям ставати кращими. 

От вам основна формула успішної школи – хороший вчитель, хороший бізнес-план.

Найкращий подарунок для мене – це коли люди продовжують переглядати мої фільми. Навіть тут, в Україні, люди говорили: «Я дивився ваші фільми, і саме це спонукало мене займатися бойовими мистецтвами»

Які ще вершини прагне підкорити Синтія Ротрок?

Мій наступний виклик – гора Кіліманджаро. Я люблю екстремальні пригоди. Думаю, що я адреналіновий наркоман. І мені це подобається! Я нервую і боюсь, але завжди кажу собі: «Я це можу! І я це зроблю!»

Також я хочу продовжувати знімати кіно. Хочу почати роботу над своїм власним документальним фільмом, і скажу по секрету, що вже є перші напрацювання. Я не хочу знімати фільм, де всі співають мені дифірамби. Я хочу, щоб вони розповідали в ньому надихаючі та смішні історії. Я хочу, щоб після перегляду цього фільму люди, які мали відчуття слабкості чи невпевненості, знайшли в собі сили на трансформацію себе і свого життя на краще. 

А ще я давно мрію написати книгу про свій шлях, проводити семінари і багато подорожувати допоки мені вистачить на це здоров’я і сил. 

“Змагаючись з чоловіками, я мала бути кращою за них. Якби я тоді була просто хорошим бійцем, я б не перемогла”

Завдячуючи Центру розвитку Бессарабії та особисто Віктору Куртєву зірка Голівуду і королева бойових мистецтв Синтія Ротрок вперше приїхала з візитом до України, де й відсвяткувала свій день народження. 

«ВОЇН СВІТЛА» долучився до туру зірки Україною, разом ми відвідали з семінарами Южноукраїнськ, Одесу та Ізмаїл і мали почесне право на ексклюзивне інтерв’ю з єдиною і неповторною «Леді-драконом».

Синтія Ротрок відверто і щиро розповіла про своє ставлення до сучасного кінематографу, улюблених режисерів і акторів, про особливості шляху жінки-воїна, свої мрії і виклики. 

Я ходила на фільми Джекі Чана. Запам’ятовувала його рухи, приходила додому і відпрацьовувала їх. І хто б міг подумати, що через багато років в Гонконзі я сама буду зніматися в таких”

Що б ви хотіли повернути у кінопрактику з того, що було у 90-х чи ще раніше? 

Я представник старої школи бойового кіно. Я б’ю сильно.  Коли я повернулася в Америку, сонячні каліфорнійські люди казали мені: «Тобі не треба бити так сильно». Коли ж я знімалася в Гонконзі і била сильно, режисер завжди вимагав: «Сильніше! Сильніше! Ще сильніше!». Саме такий підхід на мою думку надає фільму почуття реалістичності. Я ніколи не виконувала дурнуватих рухів, і навіть коли хореограф наполягав на такому, то завжди перероблювала все на свій лад.

Я завжди виконувала рухи потужно і швидко. Думаю, це сильно відрізняє мене від багатьох акторів, особливо тих, які не мають бойового досвіду. Так, можна за допомогою камери пришвидшити рух, але в нього неможливо вкласти правильний рух тіла, емоцію і вираз обличчя.

Це гарно виходило в Брюса Лі. У нього була така неймовірна харизма на екрані, що ви завжди знали: коли він б’є, то це по-справжньому. Тому бойові сцени старої школи – це завжди те, що я буду робити в сучасних фільмах. Багатьом сучасним стрічкам не вистачає цього поєднання суті бойового мистецтва і бойового духу.

Багато людей дізнаються про бойові мистецтва і надихаються займатися ними саме завдяки кінематографу. Але сучасні стрічки – це більше бойова хореографія і спецефекти. Сучасні актори, на відміну від того, що робили раніше ви в кіно, не виконують всі ці карколомні трюки, все це робота каскадерів і комп’ютерів. Як вам таке собі «мистецтво обману»?

Багато акторів, які знімаються в бойовому кіно, не розуміють бойові мистецтва достатньо глибоко і навіть не намагаються збагнути їхню суть. Їм просто лестить опинитися в кадрі і просто битися. В кіно все наперед обумовлено. Ви знаєте, що вас зараз битимуть, для прикладу, в обличчя, і відпрацьовуєте уявну реакцію на те, як би вас по-справжньому вдарили. Одним із найскладніших елементів бойової хореографії є терпляче очікування ідеального моменту для реакції, а потім правильне переміщення, щоб дія удару здавалася максимально реалістичною. Я називаю такі моменти «смертельним балетом». 

Ви знаєте рухи, вивчили хореографію, але лише ви як актор здатні зіграти так, щоб все спрацювало і виглядало ефектно. Багато чого залежить від хореографа. Є прекрасні спеціалісти, а є такі собі. В мене були роботи, де я із задоволенням співпрацювала з хореографом, який знав мій потенціал і підсилював його, давав чіткі задачі. Були й інші, або мені давали постановку, яка мені не подобалася. В такі моменти я змушена була брати на себе роль хореографа, змінювати постановку і говорити: «Будемо робити так».

Для широкої публіки фільми – це розвага. Це не майстер-клас з вивчення бойових мистецтв. Якщо ви дивитеся щось на зразок серіалу «Янголи Чарлі», де дівчата б’ються, моє враження – «О, ні, це жахливо», а поруч зі мною сидить інша людина, яка може не розумітися на бойових мистецтвах і казати «Отакої! Як круто зроблено!»

Кіно –  суб’єктивна річ. Якби я була режисером, для мене була б важливою якість і реалістичність бойової хореографії. Але не всі режисери слідкують за цим. Вони думають, що якщо публіці подобається, то це добре. Деколи майстрам бойових мистецтв може не подобатися те, що вони грають в кіно, але ми маємо розуміти, що завдання режисера – розважити глядачів.

Мій перший фільм в Гонконзі знімався протягом семи з половиною місяців. І от я приїжджаю до США, і виявляється, що на зйомки всього фільму виділяється лише місяць”

Як би ви знімали бойовик в якості режисера, щоб це був за фільм, і як би ви подавали б бойові мистецтва в ньому?

Із усіх фільмів про бойові мистецтва «Вихід дракона» лишається класикою бойового кіно. Все, що робив Брюс Лі – це шедевр. Мені завжди ближчими до душі були фільми з китайською хореографією. Якби я знімала фільм, то спробувала б залучити до зйомок команду «Quaz» чи команду Джекі Чана. Впевнена, що є багато інших чудових команд, але я зараз кажу лише про ті, з роботою яких я знайома. Перш ніж працювати з іншими командами, я б переконалася, що вони знають хореографію, відмінну від тої, яку ми раз по раз бачимо у сучасних стрічках. А весь час ми бачимо одне й теж. Мене нудить від копіювання одних і тих само ударів ногами, які кочують з одного фільму в інший. «Ну вигадайте нарешті щось нове! Змініть щось! Змусьте публіку заклякнути від захвату». В своєму фільмі я б взяла на ролі якомога більше майстрів бойових мистецтв.

Ви «граєте» багато ролей в житті – актора, тренера, майстра тощо, яка з них вам ближча?

Так, це правда. Я роблю багато речей. Я майстер бойових мистецтв перш за все. Також я тренер, актор і екстремальна авантюристка. Я – мама. В мене вдома шість тварин. І я сама з усім цим вправляюсь. Я відчуваю себе благословенною, адже я в змозі робити все це. У мене багато енергії і бажання займатися усім цим. Але якщо б мені, не дай Боже, треба було б обрати з усього цього щось одне, то мій вибір – бути мамою. Моя донька – найбільший подарунок, дарований мені Богом, і вона однозначно найважливіша в моєму житті. 

Зазвичай люди починають практикувати БМ у молодому віці. Це зрозуміло: енергії багато, гормони грають у крові. А що б ви порадили стосовно БМ тим, хто наважується стати на цей шлях у більш зрілому віці?

Моя філософія полягає в тому, що бойові мистецтва слід вивчати незалежно від того, вам 5 років чи 95. Я людина, яка вважає, що вік не повинен стояти у вас на заваді, чим би ви не займалися. Я навчала людей, яким було за 80, і так, вони не можуть виконувати високі удари і тому подібне, але базовому рівню самооборони їх можна легко навчити і в такому віці. Я займалася з людьми в інвалідних візках, які хотіли працювати навіть в таких умовах. 

Є одна річ, яка мені по справжньому не подобається в людях, це те коли вони кажуть: «О, я не можу цього зробити. Я занадто старий для цього», а їм при цьому 40 років. Звичайно можете! І якщо у вас буде хороший вчитель, який знатиме ваші можливості, він зможе вас повести по дорозі самовдосконалення так далеко, як це тільки можливо. 

Але починати знайомство з бойовими мистецтвами з раннього віку – це здорово. Оскільки дітей набагато легше навчати координації, вони легше адаптуються, відкриті новому і більш впевнені в собі. До того ж їх успішність в школі завдяки спорту покращується, адже вони вміють фокусувати свою увагу. Бойові мистецтва вчать їх повазі.

Але немає ніякого вікового порогу для спорту. Ви, мабуть, чули історію про жінку, яка стрибала з парашутом у віці 101 року. Я теж буду такою, коли досягну такого віку. Вік не повинен бути перешкодою для вас.

Яку ціну ви заплатили за успішність і славу? Як воно бути жінкою-воїном в чоловічому світі?

Я знімаюся в кіно з середини 80-х, а вже скоро 2020-ті. Багато людей запитують мене: «Чому тебе досі люблять і пам’ятають? Чому ти досі в справі?». Часом буває так, що актори «вистрелюють» в одному-двох фільмах, і на цьому все завершується. У мене на щастя все склалося інакше, і тому ви досі мене бачите на екранах. Найкращий подарунок для мене – це коли люди продовжують переглядати мої фільми. Навіть тут, в Україні, люди говорили: «Я дивився ваші фільми, і саме це спонукало мене займатися бойовими мистецтвами». Я щаслива чути такі слова, більшого мене не треба. Багато жінок, дивлячись на мене, думали: «О, вона так гарно вправляється з чоловіками, може і я так зможу!»

Я не з тих людей, які вдягають корону і пишаються собою. Я не оточую себе тільки комфортним і престижним колом осіб. Я дуже люблю людей і надзвичайно вдячна своїм фанам, без них я б не була тою, ким я є. Неважливо, хто наймає мене і скільки грошей я заробляю. Я люблю знаходитися серед людей, не дивлячись на мій вік, я все ще відчуваю себе тим юним дівчиськом, яке тільки відкрило для себе світ бойових мистецтв.

Шлях жінки-воїна, звісно, має свої особливості. Мене часто запитували: «Ти фарбуєш губи на тренуваннях?», і я відповідала: «Так, а чому ні?». У людей склався хибний стереотип, що бойові мистецтва – це чоловіча справа, і якщо вже жінка ними займається, то має у всьому бути схожою на чоловіків. Ніхто, принаймні раніше, не вважав жінку-воїна жіночною. Я ж завжди відстоювала протилежне. Бойові мистецтва роблять жінку впевненою в собі, розвивають її фізично і дають можливість постояти за себе. Зараз це починають розуміти. Але раніше було інакше. 

Тому, змагаючись з чоловіками, я мала бути кращою. Якби я тоді була просто хорошим бійцем, я б не перемогла, тому я мала бути в рази кращою за них. Тому я тренувалася як маніяк, і чоловіки починали потроху сприймати мене серйозно. 

Пригадую ситуацію, коли я була ще підлітком, і моє опублікували на обкладинці журналу «Karate Illustrated». Це була безпрецедентна подія. Я була першою жінкою, яка потрапила на обкладинку журналу про бойові мистецтва. Після конкурсу ми сиділи з одним хлопцем, і він запитав мене: «Хм, як це ти потрапила на обкладинку? Ти що, переспала з редактором?». Я поглянула на нього: «О, ні, мені дуже шкода, що ти мав такий гіркий досвід». Його тоді добряче перемкнуло. Більше ми не спілкувалися. І з такими ситуаціями я частенько мала справу. І щоб з цим справлятися, я мала бути твердою й рішучою. Такі ситуації загартовують. Я часто розказую на семінарах про дух воїна і пояснюю, що він народжується всередині нас, коли ми прагнемо зробити щось краще, ніж це можливо. Якщо ви щось робите, робіть це по-справжньому! Викладіться на повну! Дух воїна проявляється у всьому, що ми робимо, а не лише на змаганнях чи тренуваннях. Мій товариш каже: «Я їм перешкоди на сніданок», і мені дуже імпонує такий підхід. Бути жінкою-воїном – це любити, піклуватися і ділитися, ділитися зі світом тим, хто ти є.