Спілкувалася: 

Тетяна Крижанівська

Фото: 

Андрій Швачко (Кіборги), прес-служба FILM.UA (Захар Беркут)

 «Гнучкий шлях до перемоги» – це не тільки про дзюдо

Кандидат в майстри спорту з дзюдо, актор, режисер фільмів «Кіборги» та «Захар Беркут» Ахтем Сеітаблаєв про українське і світове кіно, про бойові мистецтва і майбутнє країни.

Як спортивний досвід допомагає в режисурі фільмів бойової тематики? 

Дзюдо перекладається як «гнучкий шлях до перемоги». І якщо екстраполювати це на режисуру, то це цілком відповідає дійсності. Я зараз не буду казати про наявність таланту як обов’язкової складової в цій сфері. Бо не мені це визначати. Я маю на увазі організаційну складову роботи режисера і підбір команди, адже це дійсно дуже гнучкий шлях. Кожна людина, яка потрапляє в нашу команду – це особистість, абихто ніколи не стане професіоналом найвищого ґатунку. 

Я маю честь працювати саме з такими людьми. А якраз тому, що вони особистості і професіонали, зазвичай це дуже непрості люди. Там, де інша людина не помітила б чогось, не звернула уваги чи зголосилася робити як їй сказали, в нас усе навпаки. Кожна людина дуже важлива для мене і всієї команди. Вона є невід’ємною частиною творчого і виробничого процесу. Тому дійсно, роботу в команді можна назвати гнучким шляхом до перемоги.

Пам’ятаєте свого першого тренера з дзюдо?

Ще в дитинстві з 4 по 10 клас я займався дзюдо в Середній Азії в місті Янгіюль неподалік Ташкента. В мене був єдиний тренер, до речі. Це Віктор Іванович Цой. Пам’ятаю свої відчуття на татамі. В цілому, мені подобалось, хоча й не завжди хотілося йти на тренування,  і я ніколи не вважав себе якимось визначним спортсменом. В мене й без спорту було досить насичене життя. Я багато займався громадською діяльністю, брав участь в різноманітних шкільних заходах, був капітаном військово-патріотичної гри «Зірниця». Це було щось схоже на сучасні змагання пластунів, але з радянською ідеологією. Ми бігали, стрибали, вдягали на себе костюми хімічного захисту, стріляли з автомату, рятували одне одного. Нам тоді було не до ідеології, нам подобався командний дух. 

Багато людей надихаються на заняття БМ завдяки кінематографу. Який «бойовий актор» і «бойовики» вам найбільше припали до душі? 

Я взагалі люблю такий жанр, дивлюся багато різних фільмів. Якщо казати саме про фільми, де демонструють бойові мистецтва, то це, звісно, стрічки з такими акторами, як Жан-Клод Ван Дам, Брюс Лі, Джекі Чан, з більш сучасних – Джет Лі, Джейсон Стейтем. З бойовиків мені подобалася «Самоволка» з Ван Дамом, усі фільми з Джекі Чаном. Про дзюдо, на жаль, в моєму дитинстві було дуже мало стрічок.

Чи доводилося у бойових сценах та й у фільмі взагалі, жертвувати історичною достовірністю заради видовищності? Зрештою, у кіно важлива «картинка».

Наприклад, бій в ущелині в «Захарі Беркуті», коли мешканці Тухлі розвалюють греблю, і вода поглинає 10-ти тисячне військо монголів за твором Івана Франка. Ми обшукали все Закарпаття і не знайшли нічого подібного. Тобто ми знайшли ущелину, яка б могла підійти, але поруч не було греблі і знімати було неможливо. Впевнений, що вона була вигадана самим автором, адже «Захар Беркут» – художній твір. 

Тому наш чудовий художник Влад Одуденко побудував ущелину 200 метрів завдовжки і 12 метрів заввишки на натурному майданчику кіностудії FILM.UA. Там ми відзняли багато сцен, в тому числі з нашими каскадерами. «Захар Беркут» взагалі був дуже складним по зйомкам. Нам скоротили на місяць підготовчий період через зайнятісь виконавців головних ролей. І цей період припав як раз на підготовку каскадерами бойових сцен. Ми були затиснуті у щільний робочий графік. Тому вони багато чого змушені були ставити прямо на майданчику. Це було дуже непросто як для хореографів, так і для акторів, але це ще раз підкреслює надвисокий рівень їхньої професійності. 

Голлівудські блокбастери знімаються з масовим використанням комп’ютерної графіки та інших недешевих технологій. Чи використовували їх ви?

Так, звісно. Ми використовували їх в «Хайтармі», трохи в «Чужій молитві», в «Кіборгах», в «Захарі Беркуті» також буде доволі багато візуальних ефектів. Отже, українське кіно може дозволити собі новітні технології, можливо, не в такій кількості, як в Голлівуді, бо це дійсно коштовний процес. Але в нас є надзвичайні професіонали. Ми знімали стрічку «Захар Беркут» на базі компанії FILM.UA. В них є підрозділ Postmodern, який має гарний досвід в комп’ютерній графіці. 

Сучасні українські фільми останніх двох років переважно описують події ХІІ-ХІІІ століття – періоду розпаду Русі: «Сторожова Застава», «Король Данило», «Захар Беркут». Чим продюсерів та режисерів приваблює саме цей період, чому не козаки, для прикладу? 

Я впевнений, що ще буде багато стрічок і про козаків. Знаю режисерів, які декілька років тому вже починали знімати таке кіно. Мабуть, це пов’язано з тим, що саме цей період історії України дуже багатий на драматургію: геополітичні зміни, війни за незалежність тощо. 

Ну і потім, коли ти розповідаєш історії, яким так багато років, ти ж розповідаєш власне про сьогодення і певним чином формуєш майбутнє. Формуючи такий контент – друкований, відео чи музичний – ми ж все одно розповідаємо про себе, про свій біль, про свої мрії і надії, про свою радість і перемоги. 

Розповідаючи сьогодні такі історії, ти проводиш паралелі. Така ніби Езопова мова. І потім історії, яким багато сторічь, вони, скажімо так, вже «відстоялися». Ти більш впевнений в цій драматургії і в кінцевому результаті.

Коли ви працювали над «Кіборгами» чи не боялися, що ця надболюча тема завадить українцям йти в кінотеатри і переживати ці емоції ще раз?

Ми взагалі боялися братися за цю тему. Боялися відповідальності. Бо хотіли зняти в першу чергу чесне кіно. Не приховуючи болісних моментів, негараздів і непорозумінь. Наші шестеро героїв вели між собою дуже непрості розмови на різні теми. З одного боку, ми нічого нового не розповіли, бо про все це ми і так дуже багато сперечаємося і на теренах «Фейсбуку», і в житті і на телебаченні. Але коли воно актуалізується на екрані, це зовсім інше емоційне сприйняття і акцентування. 

Ми це розуміли і боялися, тому що не стали чекати 10 чи 20 років, щоб ця тема «відстоялася», а почали знімати одразу. Ми знімали по реальних спогадах реальних людей і нам дуже допомагало, що кожного дня хтось із них приїжджав до нас на знімальний майданчик. Ми знали, що саме ці люди будуть першими дивитися і оцінювати нашу роботу. 

Але з самого початку ми домовилися, що будемо знімати фільм не про війну, а про мир, про світ, який народжується всередині цієї війни. І тому в фільмі так багато розмов. Люди, які першими дивилися фільм, розповідали нам, що хоч вони й плакали та співчували, у них не було відчуття поразки і пригнічення по завершенню перегляду. Навпаки, вони відчували піднесення і гордість за те, що ми є частиною цієї історії. Саме таку ціль ми ставили перед собою. Попри те, що цей фільм – драма, попри те, що один з героїв гине, ми хотіли щоб у глядача залишилося почуття принаймні внутрішньої перемоги. Перемоги над своїми страхами. Коли ти боїшся щось озвучувати, а замість тебе ці персонажі озвучують твої думки тут на екрані. І ти відчуваєш свою співпричетність до всього цього. В фільмі «Кіборги» ми якраз і намагалися показати «збірний портрет» чоловіка на війні. Тому вони різних соціальних прошарків, різного віку, вподобань, нюансів у поглядах на ті чи інші події, але в головному вони були спільними. 

Фільм «Захар Беркут» – найбільш очікувана стрічка року, чого чекаєте від його виходу ви? Які емоції вона має пробудити в українців?

Не хочу займатися якимось пророцтвом. Можу сказати лише про свої мрії. Бо історія знає такі приклади, коли є всі складові для успіху: і бюджет, і актори, і знято класно, і сюжет захопливий, а глядач не пішов. Таке теж буває. Я маю надію, що нам вдасться зробити динамічну, яскраву, насичену багатьма і в тому числі бойовими елементами, із залученням комп’ютерної графіки, але в першу чергу змістовну картину. Де буде чіткий меседж того, що головна війна, головне змагання, головний конфлікт – це завжди конфлікт ідеології, конфлікт світобачення. Я сподіваюся, що нам вдасться зачепити широке коло глядачів і донести чітку думку, що за свої переконання, за свою землю, за своїх дітей, за своє кохання варто боротися. І формувати таке майбутнє, в якому буде не соромно перед своїми онуками. 

Коли ви відчули, що ваше покликання – театр та кіно?

З одного боку, я як і багато хлопчиків в дитинстві, любив читати вірші. Бо це була така публічна діяльність, яка допомагала отримувати посмішки дівчат. А з іншого, взагалі допомагала в навчанні. Оскільки я доволі багато уроків не відвідував, а мені все рівно ставили хороші оцінки з огляду на мою активність. 

Коли ми повернулися до Криму в 1989 році, я отримав від батька наказ вступити хоч куди-небудь. Я не дуже добре вчився. Фізкультура – 5, література – 5, історія – 5 , а з точними науками не склалося. Хоча всі в моїй родині з боку батька якраз навпаки, дуже добре зналися на них і працювали в таких професіях, де ці науки були профільними: інженери, лікарі.

Отже я зрозумів, що якщо у мене є хоч якийсь шанс вступити до вишу, то це може бути лише факультет фізичного виховання і спорту. Я спробував свої сили в університеті в місті Сімферополь. Але на першому ж іспиті мене чекало розчарування. Це був диктант, темою якого була «роль комуністичної партії в житті кожної радянської людини».

А мама, потайки від мене, подала мої документи до кримського культурно-просвітницького училища, на базі якого набирався перший кримськотатарський акторський курс для відродження кримськотатарського театру. 

На мій подив, я пройшов. Мені далеко не одразу сподобалось. Приблизно рік я взагалі не розумів, що відбувається. І лише коли вийшов на сцену на маленьких етюдах і відчув, що глядачеві це до вподоби, тоді й мені почало подобатись, те що я роблю. І так потроху я повністю занурився в творчий процес. Зараз навіть не уявляю, чим ще я міг би займатись окрім цього. Тож мама постійно мені згадує, що вона знала, що саме мені було потрібно. 

 

Ви працюєте з професійною каскадерською групою Stuntalot. Через що ви разом пройшли? Чи задоволені постановками бойових сцен і їхньою роботою? 

Звісно, задоволений, в інакшому випадку ми б не працювали. Ми ж із ними взаємодіємо не лише, коли я виступаю в якості режисера. Ми доволі часто зустрічаємося, коли я виконую роль актора. Вони ставлять мені бойову хореографію. Зокрема, ми разом працювали над серіалом «На лінії життя», в стрічці «Додому». Ми знайомі ще десь з 2006 року і часто пересікаємося на теренах кінематографу. 

Хлопці дуже ретельно підходять до виконання своїх завдань. Ми починаємо з того, що спершу все з ними проговорюємо. Я розповідаю про своє бачення, про свої мрії. Я не кажу їм про те, що має бути в кожній сцені. Я задаю лише напрям: це має бути жорстокий рукопашний бій, або в якомусь епізоді має горіти персонаж, а в цей час на другому плані має ще щось відбуватися. Тобто я задаю їм стратегічний напрям, а деталі вже за ними. Мені, безперечно, подобається, що вони дуже креативні, завжди мають, що запропонувати, завжди приносять вже зняте відео, яке є майже готовою сценою. 

Завдячуючи тому, що ми працюємо вже не перший рік разом, я бачу їхній постійний професійний ріст. Вони не бояться пропонувати щось нове, ніколи не відходять від жанру, від епохи. Вивчають час, стилі, вирішують, що можливо допустити, які техніки використати, щоб з одного боку це виглядало ефектно з точки зору камери, але не суперечило часу, який ми висвітлюємо.  Адже бої в «Кіборгах» і в «Захарі Беркуті» – це різні історичні виміри. Для мене дуже важливо, щоб фільм мав історичну достовірність, щоб ми не вводили глядача в оману. 

Які фільми цікаво знімати вам? Які історії хотілося б розповідати?

Різноманітні. Так сталося, що останні майже 10 років я знімаю в переважній більшості драми: військові або історичні. Дуже хочеться зняти комедію. Маю вже навіть певні напрацювання. Майже закінчили написання сценарію «Конотопська битва» – це костюмована історична драма. Нещодавно закінчив зйомку фільму «Номера» за п’єсою Олега Сенцова. Планів багато, подивимось… 

Озираючись на тисячолітню історію України, можемо безкінечно довго згадувати українських воїнів, героїв, бунтарів. Як вважаєте, що уособлює в собі образ «українського воїна»: лицар, козак, кіборг?

Ну, робити мікс я б з них не став. А якщо говорити про внутрішній світ українського воїна, то це почуття власної гідності, щирість, працьовитість, це мудрість з долею лукавості, відкритість з долею прихованості, гостинність, це емоції, які поєднуються з розсудливістю, це сум, це сміх, це любов до життя у всіх його проявах, це степ. Цей образ уособлює все те, чим ми живемо.

Чи може українського воїна достойно зіграти іноземний актор?

От дивіться. Є такий драматург Вільям Шекспір. Його грають по всьому світу. І наприклад, Ромео, Макбета чи венеціанського купця грають люди різних традицій, різних культур, різного кольору шкіри, різними мовами. Але Шекспір завжди залишається Шекспіром. Чому це світова драматургія? Тому що теми, речі, біль, меседжі, нюанси у характері взаємин людей, ідея – вони наскільки всеохоплюючі, що зрозумілі будь-кому будь-де. 

Іван Франко, на мою думку, належить як раз до драматургів світового рівня. 

На прикладі постаті головного героя Захара Беркута він говорить про відстоювання власного життя, власного способу життя, власної свободи, жертовність найціннішим заради тих, хто слабший і за кого ти взяв відповідальність. 

Інший персонаж – Тугар Вовк, з ім’ям якого вже починається драматургія. Я багато питав у людей, в тому числі у Роланда Франка, онука письменника, який очолює Міжнародний фонд Івана Франка, як перекладається ім’я цього героя. Він сказав, що не знає, можливо це похідне від «тугарин» тюркського походження. Так я зрозумів, що, мабуть, іду вірним шляхом в пошуках рішення цього персонажу. Тому що з нашої кримськотатарської мови або тюркської «тугар» або «туджар» означає «купець». 

А тепер поєднайте ім’я в «купець вовк» – це вже виходить контраверсія. Адже купець – такий рід діяльності, який має на меті отримати прибуток, зиск. Вовк, натомість, це створіння, яке йде на свого супротивника, не приховуючи цього. Для мене вовк є благородною твариною, яка не чинить підлість.  Ця животина виходить на полювання відкрито. В багатьох традиціях вовка зображують на прапорах і на гербах як символ сили й благородства. 

Персонаж Тугар Вовк – це людина, яку розривають з середини ці дві складові його сутності. З одного боку він воїн, який хотів взяти на себе відповідальність і захищати свою громаду і місцину, а з іншого боку він як купець торгувався за те, щоб люди і громада підкорялися йому, як раби. 

Для мене стрічка «Захар Беркут» – це не скільки про військове зіткнення і перемогу українських, умовно кажучи, «спартанців» над 10-ти тисячним монгольським військом, кращою на той час армією світу, скільки історія про ідеологічне протистояння і конфлікт світоглядів між Тугаром Вовком і Захаром Беркутом. І саме про це ця стрічка. Хоча там буде і доволі багато бойових сцен. 

 

Щодо виконання іноземними акторами українських героїв… Спочатку я теж вважав, що ми будемо знімати в переважній більшості українських артистів. Але потім, коли з’явилася ідея залучити до фільму голлівудських акторів, якось спало на думку ім’я Роберта Патріка. І коли я глянув на його свіже фото, то відчув, що він підходить на роль Захара Беркута. Розумію, що у людей закарбувався в пам’яті його образ поліцейського з фільму «Термінатор», але він зіграв дуже багато драматичних ролей. Він надзвичайний артист, має гарну спортивну форму, постійно займається спортом, він дуже кремезний чоловік, в міру суворий і в повному розквіті сил. 

Потім ми разом з продюсерами розглянули інших голлівудських та британських акторів та затвердили їх. Я переконаний, що, якщо фільм вийде гарним, то це буде класна промоція України у світі. Наша ціль – зробити цей фільм цікавим як для українського, так і для міжнародного глядача. 

Як гадаєте, коли культурні заходи (кіно, мистецтво, в тому числі бойове) стануть затребуваними і масовими? Коли українці замість ТБ обиратимуть похід в кіно, замість комп’ютерних ігор – тренування на татамі?

Ми живемо в сучасному світі. Чи готові ви не користуватися інтернетом, телефоном? Якось же раніше люди обходилися без цього, скажу навіть більше, якось домовлялися і ходили на побачення. А зараз ми вже не можемо уявити своє життя без цього. 

Ви самі зауважили, що протягом останніх трьох років ми спостерігаємо вибух українського кіно. Це стало можливим завдяки спільній праці кіноіндустрії на чолі з Держкіно, Кабінетом Міністрів, Міністерством культури, кіномейджорів і кіновиробництва. Всі ці люди знайшли порозуміння між собою. І в результаті другий рік поспіль на розвиток українського кіно державою буде виділено 1 млрд. гривень. Це фантастична сума. І я вірю в те, що така кількість стрічок буде виправдовувати тезу про перехід кількості у якість. 

Але разом з тим потрібно розширювати кількість кінотеатрів по країні. Для нашого населення має бути як мінімум втричі більше кінозалів. Можливо передбачити на законодавчому рівні якісь преференції та податкові пільги для тих, хто буде зацікавленим у їхньому відкритті.

Що стосується театрів, то я можу назвати чотири, де на переважну більшість вистав не можна купити квитки за місяць до дати їх проведення. Це: «Театр на Подолі», театр «Золоті Ворота», «Театр на лівому березі» і «Молодий театр». Так от мінімум 50 відсотків із цих глядачів – молодь. І як не дивно, каталізатором такого пробудження інтересу до культури стала війна. Тому що люди в такі складні часи мабуть на інтуїтивному рівні намагаються вхопитися за щось своє.