Автор:

Тетяна Крижанівська

Фото:

Антон Федоров

СЕРГІЙ БРОНІСТОВСЬКИЙ

ДОСЬЄ:

Майстер спорту, тренер з карате, 5 дан, шихан, суддя найвищої міжнародної категорії «А», перший віце-президент УФКК, засновник Клубу «Атіка Карате»

Магістр філософії і політології, юрист.

Як знайшли свого Вчителя?

Як такого його довго не було. Повз мене пройшло багато людей, з якими ми вчились і практикували. Я з’їздив до Москви на семінари Тадеуша Касьянова та інших майстрів з карате. Це коштувало чималих грошей для студента. Подивився на це все. Потім вийшов фільм «Пірати XX століття», що дав ще більший поштовх до тренувань. Далі була армія. Я служив у морській піхоті. Доля звела мене з прекрасною людиною, старшим лейтенантом Буличовим. І з ним ми досить серйозно практикували карате. Пізніше я став інструктором у бригаді морської піхоти. Ну і після повернення нелегально, оскільки діяла кримінальна відповідальність за заняття карате, я вже почав тренувати.

У 1989 році в Будапешті на чемпіонаті Європи, де я брав участь, познайомився з засновником кіокушинкай карате Канчо Мацутацу Оямою. З цього моменту почалося становлення школи.

В 1999 році Клуб взяв участь в чемпіонаті Японії. Це також був перший візит іноземної делегації на дитячий чемпіонат Японії. Він проходив в Йокогамі, неподалік від Токіо. 680 учасників, і всі наші спортсмени дійшли до чвертьфіналу. Я вважаю, що у зв’язку зі зміною часових поясів і  клімату діти показали свої сили не на повну.

Ми брали також участь в багатьох інших чемпіонатах: Кубок Санта-Клауса в Мішкольці (Угорщина) (чемпіонат світу з традиційного карате) ‒ Ганна Трепетьон посіла 4-те місце; кубок Мортфю (Угорщина) ‒ Сергій Глущенко посів 3-тє місце, практично всі чемпіонати України. Маємо величезну кількість чемпіонів, майстрів спорту, чемпіонку Європи з ката Надію Журавльову.

Вже багато років ви поєднуєте статус батька і тренера, як вам це вдається?

Жодних преференцій. Абсолютно рівне ставлення до всіх учасників тренувального процесу. Я думаю, Марія Броністовська, навпаки, відчуває найбільшу відповідальність і змушена багато чого терпіти, бо до неї вимоги найбільші. Жодних тренувань вдома, вдома я тато, на татамі ‒ тренер.

І такий підхід дає свої результати. Марія Броністовська ‒ чемпіонка України в куміте і в ката. З того часу як вона почала брати участь в чемпіонатах, не було жодного разу, щоб вона не стала їх призеркою.

Підбиваючи підсумки 25 років існування Клубу, що особисто для себе вважаєте найбільшим досягненням?

На святкуванні 25-річчя Клубу були вже дорослі учні, які приїхали, бо щиро цього хотіли. І я радий за те, що вони всі не просто успішні, а чудові люди, у всіх своя улюблена справа, сім’я, майже всі вони (понад 90 %) отримали вищу освіту і реалізувалися як люди. Оце і є моїм особистим найбільшим досягненням.

Скільки років вашому найдорослішому учню?

В нас є один уже зовсім дорослий і найвідданіший студент кіокушинкай карате Геннадій Бух. Він займається карате десь з 1989 року, ніколи не припиняв займатися і тренується доcі. Йому вже далеко за 40 років. В моїй практиці в мене були і старші студенти. В Америці до мене на заняття приходила 78-річна жінка, яка згадала, що в неї українське коріння.

За весь час існування Клубу ви виховали тисячі дітей. Як вважаєте, які якості допомагають дітям тренуватися, не втрачаючи мотивації? І як ви ставитеся до того, що досить часто талановиті і перспективні учні йдуть з незрозумілих причин?

Будь-яке традиційне БМ системне. Буду зараз говорити про японські системи, це мені ближче. Так от, БМ ‒ це досить складний шлях. Шлях, по якому важко чалапати маленькими ніжками, а потім йти впевненою ходою. На ньому ти завжди борешся сам з собою. Не всі витримують. Шлях БМ досить систематичний, він вимагає регулярних виснажливих занять, ведення здорового способу життя, а зараз в дітей багато спокус.

Але я переконаний, що не можна змушувати дітей йти цим шляхом. Якщо дитина не хоче, не варто наполягати. Японці завжди кажуть, що якщо в тебе із 100 учнів лишилося двоє і стали майстрами ‒ це блискучий результат. Думаю, це стосується будь-яких БМ, не лише карате.

Про перспективність також важко говорити. Вважаю, що безперспективних просто не існує. Якщо ти знаходиш з дітьми спільну мову, бачиш їх проблеми, то це все можна коригувати до 14 років. Тут йде мова як про фізичні, так і про психологічні моменти. Пригнічує те, що зараз в БМ з’явилося багато дилетантів, які не несуть відповідальності за свою роботу.

Мене в цьому аспекті також дивує ставлення батьків, які чомусь вважають нормальним приводити маленьких дітей на досить агресивні види єдиноборств. Я жорсткий противник ММА. Не може бути змішаних єдиноборств, бо це ніщо. Завжди має бути основа. Як їх можна змішати? Гаразд, давайте змішаємо: борщ, вареники і котлети. І що з цього вийде? Для мене це незрозуміла система, схожа на собачі бої, тільки замість собак змагаються люди.

Як ви думаєте, що заважає розвиватися БМ як успішним бізнес-проектам? І чи взагалі це можливо?

Думаю, це не просто можливо, а необхідно.

Після стількох поїздок за кордон і всього побаченого у світі БМ я знаю, що це можливо. Адже БМ ‒ це світова спільнота людей, однодумців. У нас є свій девіз від засновника сенсея Оями: карате кіокушинкай ‒ це big family. Людина з будь-якої точки планети може звернутися в іншу, де практикують кіокушин карате, і її з радістю приймуть. Ти завжди відчуваєш цю підтримку ззовні. Хоча в спорті ми конкуренти, в звичайному житті цієї конкуренції не існує.

Що стосується України, то БМ нікуди не дінуться. Вони існуватимуть завжди. Як показує історичний досвід, українці завжди боронилися. Ми маємо колосальний бойовий досвід. Дві жахливі світові війни проходили фактично на нашій території. І ми все одно живі, цілісні і незалежні. Як тут обійтися без БМ?

А щоб вижити, БМ потрібно об’єднуватись. Прибирати свої амбіції. З повагою ставитися один до одного. Допомагати один одному. Пропагувати здоровий спосіб життя.

Спорт завжди має лишатися в пріоритеті. Навіть найбідніші країни світу намагаються підтримувати спорт. Не спорт високих досягнень, в якому з тисячі можуть реалізуватися одиниці. А саме спорт як основу здорової нації для тієї тисячі, що лишилася.

Чи багато спортивних клубів з 25-річною історією ви знаєте? Разом з розвитком нашої країни виник і зростав Клуб «Атіка Карате», який створив Сергій Броністовський. За цей час він встиг виховати п’ять поколінь каратек, деякі з них практикують разом з ним і досі. І от 7 жовтня 2017-го, в Міжнародний день карате, в конгрес-холі «Український Дім» зустрілися ті, з кого все почалося. «ВОЇН СВІТЛА» не міг лишитися осторонь такої значущої події в світі бойових мистецтв. На свято кіокушинкай карате прийшли привітати господарів також друзі-воїни, майстри традиційних японських бойових мистецтв: айкідо, кендзюцу, кюдо, тамесігірі. Були проведені показові змагання серед дітей віком від 3-х до 7-ми («Перші кроки маленьких драконів») та чемпіонат серед дітей віком від 7-ми до 14 років. Завершилося дійство виставкою ікебани від талісману Клубу, чарівної і неперевершеної професора, «со-катоку» Інституту ікебани Ікенобо в Кіото Ямади Мідорі.

«ВОЇН СВІТЛА» вирішив розпитати українського майстра Сергія Броністовського про те, з чого все починалося, які досягнення здобуті, чому він обрав для себе шлях дитячого тренера, з якими проблемами стикається в розвитку дитячого спорту та яким має бути контроль якості в БМ.

Коли і з якою метою був створений Клуб «Атіка Карате»?

Офіційно Клуб «Атіка» був створений в 1991 році. До цього ми вже довгий час займалися карате, але саме в 1991 році вирішили розділити один великий спільно створений Клуб на дві частини: Клуб, який тренує дорослих, та дитячий Клуб «Атіка Карате» ‒ за однойменною назвою фінансово-промислової групи «Атіка». Я взяв під свою відповідальність саме підготовку дітей. От цей Клуб існує і досі. Його основний напрямок ‒ це дитяче карате кіокушинкай та японські традиційні мистецтва: ікебана, суміе.

Як ви прийшли в бойові мистецтва?

Все почалося ще зі шкільних років. Мене до занять спортом надихнув вчитель фізкультури Анатолій Антонович Максименко. Ще в далекому 1975 році, коли я вчився в 3-му класі, він побачив, що я вмію гарно бігати і високо стрибати. Тож спорт у мене розпочався з легкої атлетики.

Потім були різноманітні секції. У Фастові, де я жив, була вільна боротьба, самбо. Мені пощастило попрацювати з такими зірковими представниками вільної боротьби, як Сергій та Олександр Бєлоглазови. Я приїздив і займався з ними в Києві. Хоча цей вид боротьби, враховуючи мій високий зріст, давався мені досить складно. Я комічно виглядав у борцівському трико.

А потім стався доленосний випадок ‒ у журналі «Вокруг света» я прочитав одну статтю. Здається, вона називалась «Карате починається з поклонів». І саме з того моменту я почав марити карате. Це був довгий шлях. Я почав шукати тих, хто займається карате, літературу, фотографії. Якось мій батько приніс мені книгу якогось японського майстра у перекладі, яку наші спецслужби передруковували. Без жодних фотографій і малюнків. І саме по цій книзі я почав вивчати і намагатися практикувати карате. Згодом я переїхав до Києва в Центр бойової підготовки МВС. Там уже почав серйозно займатися карате. Це був хаотичний період: різні люди, різні групи, іноземці.

Які найяскравіші спортивні події і досягнення Клубу «Атіка»?

Спортсмени Клубу «Атіка Карате» проїхали всі континенти світу, за винятком Австралії. Перша знакова подія для клубу відбулася в 1993 році ‒ чемпіонат бойових мистецтв в Лас-Вегасі (США). В ньому взяли участь 2600 учасників, 21 татамі. На цьому заході були представлені всі можливі види бойових мистецтв світу, про які навіть не всі чули і знали. І єдиною іноземною делегацією у складі 8 осіб була українська команда «Атіка Карате». Ми місяць проживали з американськими сім’ями в Сан-Дієго. Величезна дяка за допомогу в організації Нілсу Рідеру, засновнику фірми Seа West, та Євгену Сарнацькому.

Сам чемпіонат проходив в готелі Tropicana. У цьому місці й особисто я брав участь в якості спортсмена, востаннє, до речі. Ми тоді дуже гарно виступили, 6 учасників стали призерами.

Які найбільші труднощі у розвитку Клубу і просуванні карате кіокушинкай в цілому?

Протягом усіх цих 20 років це одне й те ж. Карате є одним із наймасовіших видів спорту. Адже, як і в ситуації з футболом, карате принаймні починали займатися майже всі чоловіки. І не просто карате, а саме кіокушин карате. Так от, у зв’язку з цим хочеться звернути увагу на те, що позиція держави у цьому напрямку викликає подив: вона не просто не допомагає, а навіть заважає розвивати цей вид спорту таким, як я. У держави є кошти на все, окрім масових видів спорту. І це стосується, як я розумію, й інших БМ в Україні. І це дивує. Адже діти, які пройшли через БМ, готові до будь-яких видів спорту. Мої спортсмени ставали чемпіонами України з плавання та боксу, наприклад. Я вважаю, що початкова спортивна підготовка дітей має проходити через БМ. Адже БМ розвивають всі групи м’язів, це і чудова розтяжка, і всебічний розвиток дитини.

Нам бракує допомоги держави однозначно!

Ви маєте досить високий рівень в кіокушинкай карате, 5-й дан ‒ це все-таки серйозно. Чому обрали тренування дітей, а не дорослих за основу.

Тому що я можу відповідати за результат. Коли ти береш на себе відповідальність за маленьку дитину, то несеш таку ж саму відповідальність за її майбутнє, успіхи і поразки, як і її батьки.

Але ж навіть не всі батьки готові брати на себе цю відповідальність? Чому ви це робите?

Майбутнє! Я не можу дивитися на дітей, які розпивають пиво, їдять чіпси і ведуть жахливий спосіб життя. Зараз діти поводяться як розбещені споживачі. Людина-споживач ‒ це страшна річ для будь-якої країни. Я дивлюся, як розвиваються БМ в Литві, Польщі, Швеції, Данії, США, і порівнюю з нашою країною… Там всюди преференції. Всі допомагають, дають безкоштовні приміщення під соціальні і спортивні проекти. Бери і займайся, платять лише за комунальні послуги. Я приїхав в Гетеборг до свого поважного колеги і питаю, як він утримує зал в 600 м2 у центрі міста? Так от, він платить всього 1 евро оренди в місяць, бо громада міста дає йому цей зал для такої важливої місії. Бо він займається вихованням дітей. А у нас все трохи інакше. Чомусь здорові і сильні діти державі не потрібні. І більш того, такі діти сприймаються державою як загроза.

Отже, дитячий тренер у вашому розумінні це хто?

Я десь читав у японців: не можна бути сенсеєм, якщо ти не живеш як сенсей. Коли ти вимагаєш від дітей результатів, то і сам маєш їх досягати. Якщо ти їх вчиш моральності, то маєш цього дотримуватися і сам. Якщо вимагаєш надзусиль, то й сам маєш їх докладати.

Серед учнів має бути рівноправ’я, а сам ти повинен розвиватися з ними нарівні. Ось і все.

Девіз нашого клубу: розум і сила.

Тільки так, а не інакше.

Ви як тренер добре знаєте, що робота з дітьми передбачає також роботу з батьками. Чи виникають конфлікти інтересів? Як ви вибудовуєте взаємостосунки: учень ‒ тренер ‒ батьки?

Як таких конфліктів з батьками в мене практично не буває. Моя перевага перед батьками суто вікова. Коли ти вже достатньо дорослий чоловік, в тебе з’являється певна можливість, так би мовити, давити авторитетом. В основному всі проблеми сходяться на тому, що вони прагнуть досягти якихось значущих результатів у максимально короткі терміни.

Проблеми також виникають, коли батьки намагаються перекласти відповідальність за виховання дитини на тренера. Але тренер бачить дитину максимум 12 разів на місяць по півтори години, плюс змагання, і за цей час він має її підготувати фізично і психологічно, щоб діти стали витривалими, впевненими, інтелігентними, фізично досконалими та ще й спортсменами. У батьків часто аргумент: ми ж вам платимо. Залишається ще випрати за ними білизну й успішно віддати заміж, і роль тренера виконана. Батьки мають розуміти, що у нас спільна робота з виховання дитини. Щоправда, більшість батьків це розуміють. Вони розуміють, чому тренер деколи буває жорстким, чому він деколи сварить на тренуванні.

Але найголовніше бути справедливим. Несправедливе покарання веде до великих проблем в розвитку дитини.

В багатьох видах БМ існує такий момент ‒ відсутність контролю якості. Коли це стосується дитячого спорту, то питання стоїть досить гостро. Як ви думаєте, яким чином можна вирішити питання неякісного тренерства в БМ? Хто повинен цим займатися?

Це дуже важливе питання.

Будь-яке БМ, так само як і йога та інші оздоровчі практики, можуть як робити тебе сильним і здоровим, так і навпаки. Непрофесійна підготовка та неправильна методика проведення занять можуть завдати значної шкоди здоров’ю учнів.

Контроль якості у всьому світі покладається не на державу, а на федерації, спортивні асоціації та клуби. Я думаю, що перш за все вони мають забезпечувати контроль якості своїх філій та інструкторів. Можливо, також варто частину цих функцій покласти на державні органи. Якщо мені раніше здавалося, що ліцензування спортивної діяльності ‒ це щось зайве і формалізоване, то європейський та радянський досвід говорять про інше. Я переконаний, що кожен майстер має підвищувати свою кваліфікацію і проходити курси при вишах спортивного напряму. На сьогодні таких вишів у країні вистачає. Я хочу подякувати Національному університету фізичного виховання і спорту України. Я навіть не сподівався, що там дають такі фундаментальні знання навіть під час здобуття другої вищої освіти. Я зрозумів, що традиційні БМ і спортивна наука говорять в принципі про одне й те ж, просто терміни дещо відрізняються.

Також з цього приводу я дивуюся батькам. Зараз Інтернет дає можливість отримати максимум інформації. І все одно вони ведуть своїх дітей в найближчу до дому секцію, не дізнавшись завчасно ні про напрямок БМ, ні про тренера, ні про організацію.

Моя вам порада: не займайтеся в секціях і не водіть до них дітей, якщо вони не мають міжнародного чи національного визнання. Поцікавтеся структурою організації, підпорядкованістю клуба, в якому ви плануєте займатися, інформацією про тренера. Шукайте і займайтеся у професіоналів!