Спілкувалася:

Тетяна Крижанівська

Фото:

 Антон Федоров

Георгій Малхазович Зантарая – український дзюдоїст грузинського походження, заслужений майстер спорту, чемпіон світу 2009 року, віце-чемпіон Європи 2009 року. Перший чемпіон світу з дзюдо в історії України розповів журналу «ВОЇН СВІТЛА» про своє ставлення до перемог і поразок, про життя професійного спортсмена між змаганнями, найскладніші поєдинки і про критику, яка його мотивує.

Георгію, засновник дзюдо Дзіґоро Кано в дитинстві піддавався постійному булінгу. Чи проходили ви щось подібне?

Яке дитинство без бійок? Звичайно, я бився, і сам діставав не раз. Думаю, в тому числі завдяки таким моментам ми і любимо дитинство. 

Насправді я чув іншу легенду про зародження дзюдо: одного разу йшов собі Дзіґоро Кано і побачив, як сніг падає на гілку. Ця гілка прогнулася, скинула з себе сніг і випрямилась. Звідси й основна ідея дзюдо – піддатися, щоб перемогти! 

 

Дзюдо виникло на основі технік японського дзю-дзюцу, але засновник розглядав дзюдо як будо (бойове мистецтво), а не спорт чи прикладне єдиноборство. Який аспект дзюдо вам найближчий?

Напевно, культурний. В першу чергу в дзюдо спортсмен має бути дисциплінованим і кмітливим. Виграти можна дуже швидко, власне, як і програти. Найскладніше – постійно тримати високий рівень, уміти миттєво приймати вірні рішення. В дзюдо перемагає той, хто вміє ефективно використовувати час. Одна секунда – і хтось лежить на лопатках. В дзюдо ми швидко усвідомлюємо зв’язок між нашими думками, діями і наслідками. Вважаю, цей досвід  незамінним особливо для дітей.

Дуже довго я не усвідомлював повною мірою своєї перемоги. Але трохи згодом зрозумів, що та медаль, яку я отримав в Нідерландах в 2009 році, по суті, змінила моє життя.

Перемагати потрібно для себе, а не для інших.

Як вам вдається постійно показувати позитивний результат?

Багато спортсменів можуть «вистрелити» раз-два і «здуваються». Дійсно, складно весь час бути на піку форми. В мене багато перемог і медалей. Так, бракує одної медалі в колекції – олімпійської, але те чи їх стане на одну більше чи менше, на мою професійну кар’єру і статус в дзюдо вже не вплине. Вважаю, що досяг багато чого. Я не часто кажу про це, але мене дещо засмучує і чіпляє, коли стосовно мене висловлюються, «навіщо йому постійно їздити, змагатися, не потрібно його брати». Критика мене дуже дратує з одного боку, але з іншого – стимулює постійно рухатися вперед. Я нереально емоційна людина, і не завжди можу стримуватись. Дуже часто шкодую потім, що відповідаю на критику і опускаюся до рівня, де я себе виправдовую. Проте я не думаю, що моя надмірна емоційність шкодить мені у спорті, навпаки. В потрібний момент я вмію зібратися і робити свою справу достойно. 

Так, моя спортивна кар’єра уже підходить до завершення, але я хочу піти блискуче і «вкрасти» ще пару медалей в колекцію.

 

Як ви готуєтеся до значущих змагань? Яка частка важливіша у підготовці: технічна чи психологічна?

Думаю, що тут все елементарно. Ти тренуєшся, відпочиваєш, спиш, їси та в підсумку отримуєш гарний результат. Дуже важливо перебувати в комфортному середовищі. Коли в тебе гарний настрій, то все вийде. Коли ж ти чимось обтяжений, то буде складно. Безумовно, фізична кондиція ніколи не повинна відставати. Але особисто для мене важливіша моральна складова. 

Перед боєм себе налаштовую таким чином: мене нічого не має стримувати, бо я пройшов довгий і складний шлях. Мене не мають відволікати думки про програш, про відповідальність. Якщо такі думки з’являються, то ти вже здався, і твоя попередня праця марна. Коли я виходжу на бій, я відключаю думки. Я нічого не втрачаю, а лише здобуваю!

 Моя спортивна кар’єра вже підходить до завершення, але я хочу піти блискуче і «вкрасти» ще пару медалей в колекцію.

Наскільки держава дбає про розвиток дзюдо в Україні, де знаходите кошти для участі в змаганнях?

Багато спортсменів скаржаться, що їм складно, що немає фінансування. Насправді, все не так уже й погано. І якщо ти показуєш гарний результат, то підтримка буде. Не завжди це відчувається так, як хотілось. Деколи ти більше чекаєш цієї підтримки, повертаючись з чемпіонатів світу. Але сьогодні професійні спортсмени живуть не так вже й погано. Вони мають можливість гарно заробляти. Скиглення і побивання тут мало чим допоможуть. 

 

Як проявляється культура тієї чи іншої країни в манері дзюдоїстів поводити себе на татамі? Чи відрізняється тактика бою у японців, європейців, бразильців?

Хіба що за виразом обличчя. Так, азіати дещо відрізняються стилем, в них класичне дзюдо. Але наразі не можна виділити якусь одну країну і назвати її найсильнішою в дзюдо. Багато сильних країн, багато хто має медалі в одній-двох вагових категоріях. Нещодавно чемпіонат світу виграв іспанець, за національності він, до речі, грузин. Тож Грузія має гарні задатки для дзюдо. Всі спортсмени застосовують різні стилі і манеру, вчаться один в одного. Змагання в дзюдо проходять щотижня, тож перед нами відкриті безмежні можливості працювати і розвиватися. 

 

Дзюдо стало базовою дисципліною для багатьох сучасних систем, зокрема для бразильського джиу-джицу. У вас не виникало думки спробувати себе в інших єдиноборствах хоча б заради спортивного інтересу?

Дзюдо дало поштовх багатьом сучасним дисциплінам, але в мене жодного разу не виникало думки взяти участь в інших видах змагань. Я не великий фанат переглядати і аналізувати інші види спорту. Я викладаюся на повну в дзюдо. 

«Я вчився в звичайній загальноосвітній школі в Києві на Троєщині, єдиною спортивною секцією в якій було дзюдо. Тому особливого вибору чим займатися, я не мав. Я почав займатися дзюдо в 1997 році, коли мені було десять та одразу поринув в свою стихію: розумів, що і як робити. Дзюдо настільки припало мені до душі, що вже після декількох тижнів занять я взяв участь в районних змаганнях і навіть зайняв на них третє місце. Вирішив, що це знак долі і до сьогодні з дзюдо я не розлучаюся».

Я не потребую негативного досвіду для того, щоб навчатися і розвиватися. Нехай цей досвід отримують інші. Я завжди налаштований на перемоги.

Ви увійшли в історію дзюдо, ставши в 2009 році першим чемпіоном світу в історії України, що ви відчули в той момент?

Я відчув себе першовідкривачем. Я був вдячний долі, за те, що потрапив в Україну, маючи грузинське коріння, отримав в Україні спортивний досвід і домігся такої важливої для мене перемоги. Не переїхали б ми із сім’єю до Києва, не займався б я дзюдо – моя доля склалася б якось інакше. Я був безмежно вдячний також моїм тренерам.

Ще дуже довго я не усвідомлював повною мірою своєї перемоги. Але трохи згодом зрозумів, що та медаль, яку я отримав в Нідерландах в 2009 році, по суті, змінила моє життя. Змінила його глобально і в кращий бік.

 

Який з ваших поєдинків був найскладнішим?

Чесно, в мене було скільки тих сутичок, вони всі так переплелися, що важко виділити котрусь особливу. Зараз чомусь в пам’яті спливає бій за третє місце на чемпіонаті світу в 2014 році. Тоді я боровся з японцем і виграв. Я був шалено радий, що все це закінчилося. Було дуже важко, я дуже втомився тоді і молив Бога, щоб судді не надумали собі чогось і не відмінили результат. 

Ми суспільство, яке обожнює переможний результат. Однак перемога може стати руйнівною силою, натомість поразка має насичений смак досвіду. Що для вас означають перемоги і поразки?

Так, багато хто каже, що коли ти не програвав, то не зрозумієш, над чим працювати. Але я не схильний до такого ходу думок. Я не потребую негативного досвіду для того, щоб навчатися і розвиватися. Нехай цей досвід отримують інші. Я завжди налаштований на перемоги.

Але правда в тому, що завжди вигравати неможливо. Перемоги і поразки завжди  чергуються. Не завжди я можу сказати, що програв тому, що неправильно готувався чи щось зробив не так. Це може бути будь-який збіг обставин. Поганий настрій – це також фактор, який може вплинути на боротьбу. Пам’ятаю, як сильно засмучувався раніше після поразок.

Якось мій тренер Віталій Дуброва сказав мені: «Георгію, це не остання поразка в твоєму житті. Їх ще буде попереду багато. Як в дзюдо, так і в житті. Від програшу твоє життя не закінчиться. Ті, хто тебе любили, і будуть тебе любити, хто ненавидів, не почнуть тебе любити, навіть якщо ти виграєш. Перемагати потрібно для себе, а не для інших». 

 

Георгію чи правда, що життя спортсмена проходить від одного змагання до іншого?

Так, але це самий крутий час для мене. Багато спортсменів скаржаться, що підготовка вимагає багато часу і праці. Так, ти мусиш працювати. Але що в житті може бути кращим, ніж займатися улюбленою справою та ще й отримувати за це гонорари? Я живу в своє задоволення. Я не прокидаюся о п’ятій ранку, не біжу на роботу в офіс, не просиджую цілими днями за комп’ютером. В мене свій комфортний режим і графік, і я з жахом думаю про те, що цей щасливий період мого життя скінчиться, адже мені вже тридцять один, і для професійного спортсмена я вже не надто молодий. 

Критика мене дуже дратує з одного боку, але з іншого – стимулює постійно рухатися вперед.

Чи можливі в професійному спорті випадкові перемоги?

Можливе все. Якось  на чемпіонаті світу боролися за командне третє місце. Боїв мало бути п’ять. Перші три ми програли. Сенсу виходити боротися далі вже не було. Проте на четвертому бої представник Азербайджану вирішив не виходити на бій, підняв руку і здався. Їх в результаті дискваліфікували. Тож він фактично віддав нам перемогу.  

Це була нереальна ситуація. Такого просто не буває. Але навіть цей випадок я вважаю показовим. Доля завжди усміхається сильним. Випадковим для нас було, скоріше, те, що ми програли перші три бої. 

 

Що ви скажете про рівень дзюдо в Україні?

Дзюдо в Україні знаходиться приблизно на такому ж рівні, як і інші олімпійські види спорту. Не вище й не нижче. Загалом ми невіддільні від загального рівня спорту в державі. Як про нього дбають, такі результати і маємо. Не можу сказати, що цей рівень дуже високий. Українських спортсменів не лише в дзюдо, а й в інших видах спорту мало хто знає у світі. 

В цілому, у світі дзюдо дуже потужний і масовий вид спорту. Переваги для спортсменів полягають в тому, що практично на всіх міжнародних змаганнях з дзюдо передбачено грошовий фонд. Тому спортсмени мають змогу заробляти. Дзюдо входить до топу олімпійських видів спорту і дуже прогресує. В деяких видах боротьби на чемпіонатах світу бореться по двадцять-тридцять осіб, в дзюдо ж лише в одній категорії змагаються близько дев’яноста спортсменів. Конкуренція в світовому дзюдо шалена. І враховуючи те, що до 2009 року в Україні не було жодного чемпіона світу з дзюдо, про рівень розвитку дисципліни можна зробити висновки самостійно. 

Коли я виходжу на бій, то відключаю думки. Я нічого не втрачаю, а лише здобуваю!

Чи ефективне дзюдо на вулиці?

Якщо складеться так, що в реальному житті мені потрібно буде застосувати свої знання, я впевнений, що зможу зробити це ефективно. Дзюдо, безсумнівно, має потужну базу, яка дозволяє почувати себе впевнено як в спорті, так і на вулиці. 

Якщо ви помітили, на вулиці люди не боксують. На вулиці це може бути максимум один удар, а потім боротьба. Якщо подивитися на людей, а особливо дітей у своїх природних реакціях, то там прийоми дзюдо проходять раз по раз. При тому, що більшість із них ніколи не вчили його. Навряд чи більшість вчили кидки через стегно в спортивних секціях, але хлопці в бійках виконують їх на автоматі. Я дуже добре пам’ятаю себе в школі. Тому, переконаний, що дзюдо – прикладне бойове мистецтво, при чому набагато більш ефективне, ніж інші види. 

Чи можливо дзюдо займатися лише для задоволення, оминаючи спортивний аспект?

На жаль, наше суспільство не готове в сорок років прийти і займатися дзюдо. В багатьох країнах я бачу, що люди приходять в дзюдо навіть в п’ятдесят років. Якось я потрапив до німецького спортивного клубу і побачив, як бабуся приходила разом зі своєю онукою, і вони разом займалися. Спочатку я був ошелешений, а потім подумав, а чому б ні? Думаю, саме такий підхід до бойових мистецтв дозволяє людям дуже добре виглядати на свій вік і почувати себе щасливими. Тому спортом займатися однозначно ніколи не пізно. 

 

Чи радите ви батькам обирати для своїх дітей традиційні бойові мистецтва?

Зараз складна ситуація в суспільстві. Тренер вже не сприймається в тому статусі, як раніше. Він зараз не має права підвищувати голос на учнів, бути суворим і вимогливим. На нього можуть подати за це позов до суду. Тренерів сприймають як аніматорів. Тому зараз показник  успішності, коли з десяти учнів, лишаються і показують хороші результати лише двоє. Раніше, коли я починав, з десяти, кого не випустиш, усі гарно боролися. 

І це проблема в вихованні, я вважаю. Це ненормальна ситуація. В людей міняється ментальність. Я раджу батькам замислитися про майбутнє. В мене самого двоє дітей. І я знаю, що в маленькому віці вони не здатні робити свідомий вибір, часто вони лінуються, реагують неадекватно. Батьки мають розуміти, що дітям краще виховуватися в природних, а не штучно створених умовах. Якщо дитина має дістати в носа, то вона має через це пройти і зробити вірні висновки. Не потрібно гіперопікати дітей, щоб в сорок років вони не знали, як за себе постояти. 

Я раджу батькам не зациклюватися на якомусь одному виді бойового мистецтва, дайте дитині  можливість вибору, вона має потрапити в своє середовище. І дитина обов’язково відчує його, як і я зумів одразу відчути свою стихію, потрапивши у секцію дзюдо. 

Чому в якості альтернативної професії ви обрали юриспруденцію? 

 

Я піддався моді на цю професію. Але зараз я розумію, що маловірогідно, що я коли-небудь буду працювати у цій сфері. Це паралельні Всесвіти. Для мене більш цікаво лишатися в дзюдо. Я вступив до харківського вузу і здобуваю педагогічну освіту. Тому скоро я стану спортивним діячем.

 Доля завжди усміхається сильним.