«Сторожова Застава» ‒ перше масштабне українське фентезі

Спілкувалася:

Тетяна Крижанівська

Фото: надані прес-службою фільму Сторожова Застава

Ставлення до українського кіно дуже схоже на ставлення до українських бойових мистецтв (БМ): від повного несприйняття до байдужості. Але завжди наступають переломні моменти. І «ВОЇН СВІТЛА» пишається, що в Україні з’явилося якісне і професійне кіно, та ще й таке, що має пряме відношення до бойової тематики.

«Сторожова застава» ‒ перше масштабне українське фентезі. За найсвіжішими даними, його переглянули 274 285 глядачів, і стрічка зібрала у прокаті 19 033 421 грн.

Спеціально для «Сторожової Застави» на студії FILM.UA була збудована дерев’яна фортеця, також фільм знімали ще на кількох локаціях, зокрема на Скелях Довбуша в Карпатах. Для акторів виготовили 160 костюмів, і приблизно стільки ж унікальних автентичних костюмів XII сторіччя було передано для зйомок з приватних колекцій.

Крім того, у фільмі «Сторожова Застава» зіграв роль незмінний ведучий Фестивалю «ВОЇН СВІТЛА» Геннадій Попенко, а над виготовленням реквізиту працювали наші партнери «Кузня фантазій».

ВОЇН СВІТЛА вирішив дізнатися подробиці зйомок в режисера фільму Юрія Ковальова.

Юрій, фентезі вважається національно забарвленим жанром. В чому ви вбачаєте особливість саме українського фентезі?

На мою думку, про якесь специфічне українське фентезі говорити рано. Ми не ставили перед собою завдання дуже глибоко черпати з міфології, а зробили свого роду мікс. В основі є елементи слов’янської міфології, але небагато. Взяли Велеса, який жив у воді, Перуна, який метав блискавки, та українських богатирів: Олешка, Іллю та Добриню, які завдавали неприємностей ворогу. Голем взагалі з єврейської міфології, якому ми залишили лише зовнішню форму: у нас він інструмент в руках людей, який виконує «брудну» роботу.

Ніша фентезі уже досить давно освоєна кінематографом («Володар Перстенів», «Чарівник Земномор’я», «Битва престолів», той же «Гаррі Поттер»). Що спонукало вас випробувати сили саме в цьому жанрі?

Насправді це доля випадку. І «Сторожова Застава» ‒ це не перше українське фентезі. До нас були «Казки старого мельника», «Штольня». Тобто спроби вже були, але не такого масштабу. Це продюсери Єгор Олесов та Юрій Прилипко відважились знімати фентезі. Вони були знайомі з автором книги Володимиром Рутківським та спочатку думали знімати інші його твори. Але тут сам автор запропонував «Сторожову Заставу». Вони прочитали, їм сподобалось. Почали шукати режисера, і знов випадкові обставини звели нас разом.

Наскільки книга Володимира Рутківського «Сторожова Застава» наближена за сюжетом та ідеєю до фільму?

Вони сильно відрізняються. Фільм знятий за мотивами книги. На презентації стрічки в Одесі, де живе автор, його спитали, чи сподобався йому фільм. Він відповів, що якщо був би стороннім глядачем, то лише б аплодував, але як автор він відмічав усі місця, які ми змінили. Коли дивився вдруге ‒ лише аплодував.

Класичний фентезі ‒ світ «меча та магії». В чому полягає особливість української магії і, головне, українського меча, чим вони відрізняються від інших?

«Сторожова Застава» ‒ це все ж таки фентезі, його не слід в жодному разі сприймати як історичне кіно. Звичайно, ми проаналізували, що існувало в той час (було взято за основу 1120 рік), зробили такий собі історичний зріз. Подивилися, які були костюми, зброя, обставини, а далі вже вільно працювали, створюючи своїх персонажів, свій світ. Наприклад, у нас є половці , яких ми зробили більше схожими на татар. Їхні ролі виконували актори з Казахстану. Хоча в реальності половці не дуже зовнішньо відрізнялися від українців. Те ж саме стосується костюмів та зброї. Ми залишили основу, але потім створили більш вишукані варіанти.

А щодо магії?

Магія в нас присутня з обох боків. Але найперший користувач магії ‒ один з головних антигероїв, шаман.

“Нема жодного українського фільму, який би окупив себе. І «Сторожова Застава» не є винятком. Якщо бюджет стрічки перевищує 5 млн грн, то мало шансів повернути ці кошти в Україні. Єдиний варіант ‒ це вихід на міжнародний ринок, що ми і робимо.”

Сучасне кінофентезі ‒ це переважно спецефекти: дракони розміром з гору, флоти із десятка дракарів, палаючі і літаючі замки… Але це дорого. Наскільки фактор спецефектів обмежував творців «Сторожової Застави»?

Ми ж розумні люди. Перед тим як працювати, ми склали кошторис. І коли читали сценарій, обдумували ідеї і ставили перед собою певні обмеження. Так, наприклад, коли у фільмі горить село Лелече, герої тікають спочатку разом, а потім розділяються. У першій версії сценарію цього не було. Хлопчик з дівчинкою мали сідати в човен, пливти в тумані, за ними навздогін половці, хлопчик стріляв по них із луку, і лише після цього мали приїхати на допомогу богатирі і влаштувати серйозну бійку. Але коли ми почали рахувати бюджет, зрозуміли, що не можемо собі її дозволити. Тому ми придумали трюк, де вони розділяються. Це дало нам можливість якісно відзняти лаконічну бійку із половцями. Саме під час зйомок цього епізоду в нас родився жарт: «Якщо стріла в лоб, то стріла в лоб».

Підбір акторів цікавий. Досить багато дебютантів поряд з уже легендами українського кіно. За якими критеріями відбирали акторів?

Тут велику роль відіграла Алла Самойленко ‒ наш кастинг-директор. Вона надзвичайно крута і належить до тих людей, які добре розуміються на акторах і вміють просувати їх не лише в Україні, але й у світі. Вона їздить по різних містах, вишукує таланти, переглядає купу фільмів, тримає в голові багато образів. Разом з нею ми підібрали акторів зі всієї країни. Деяких затвердили з першого разу, серед них друг головного героя Вітька ‒ Вовчик, Олешко, Андак та шаман (актори з Казахстану).

Найдовше шукали головних героїв. Ми передивилися багато талановитих дітей. Були такі, які дуже класно грали, але не підходили типажем, і навпаки. Ми відібрали три пари, і лише на фінальному кастингу лишили одну: Єву (Оленка) і Даню (Вітько).

На роль Тугарина затвердили Івана Денисенка, талановитого музиканта. Йому було непросто працювати… Але коли він видавав шедевральний дубль, я розумів, чому Алла його запропонувала. На жаль, 5 серпня він пішов з життя, так і не побачивши результату своєї творчості…

Хто ваша команда? Скільки людей працювало над стрічкою?

Якщо взяти усіх задіяних, то приблизно 500 чоловік. Але ця велика команда складалася з окремих підкоманд: знімальна, постпродакшен та промокоманда.

У нас дуже крута знімальна група. Там всі працювали за ідею, а не за гроші, самовіддано, по 24 години на добу.

Потім підключилася команда постпродакшену: монтаж, звук, візуальні ефекти, кольорокорекція, а ще музика. Талант та завзятість ‒ от що цінно на цьому етапі.

В Україні не всі розуміють, що мало зняти фільм, надзвичайно важливо зробити його промо. Виходить багато чудових стрічок, але глядач про них нічого не знає. На щастя, у нашому випадку було інакше. Промокоманда «Сторожової» ‒ це люди, які зробили можливе та неможливе, щоб про «Заставу» дізналися, щоб відвідали в кінотеатрах.

Чи залучали іноземних спеціалістів?

Ні, «Сторожова Застава» ‒ виключно український продукт. За винятком двох головних героїв, які з Казахстану, та індусів, які робили суто механічну, нетворчу роботу в постпродакшені. Насправді в Україні є багато крутих спеціалістів. На нашому проекті так точно. Подивіться титри ‒ про кожного я можу розповідати годинами.

Розкажіть про курйози і пригоди на знімальному майданчику.

По-перше, фентезійному кіно, як і будь-якому іншому, притаманна своя магія. Коли в певний момент притягуються якісь люди, обставини.

У зв’язку з війною в Україні ми тричі переносили початок зйомок і пропустили сезон. Знімали ми чудові краєвиди в Карпатах на Скелях Довбуша. Вже зібралися їхати, і буквально за тиждень випав сніг. Але в мене чомусь був спокій на душі, і я сказав, що зйомки не будемо переносити. І лише за два дні до них сніг таки зійшов. Ми відзняли все заплановане, і на наступний день знов випав сніг.

Був також кумедний момент. Відомо, що наш народ полюбляє підписувати всі місця, де він побував. Ми це знали, і наші художники декорували всі написи на скелях мохом, але не врахували те, що таким чином з’явилися написи з моху.

Чи складно було знайти спеціалістів з бойової техніки?

У нас чудова каскадерська група під керівництвом Павла Авілова та Дмитра Рудого. Вони надзвичайно круті, бо, мабуть, єдині в Україні, хто працював у світових проектах: знімалися у продовженні фільму «300 спартанців».

Спочатку ми разом сідали і читали сценарій. Потім я говорив, що мені в даній бойовій сцені треба побачити. Потім вони йшли працювати, я не бачив їх 2‒3 тижні. В цей час вони займалися постановкою бою, знімали його і монтували. Приносили мені, таким чином, вже готову версію. У фейсбуці ви зможете знайти їхні варіанти постановок, які не увійшли в кіно. Це саме їхнє бачення.

Потім ми разом аналізували бій з точки зору видовищності та ключового задуму сцени. Різали і змінювали деякі моменти. Далі вони залучали безпосередньо акторів, і починалися тренування.

На перших тренуваннях актори мають працювати з полегшеною версією зброї: дерев’яні палиці тощо. І потім, що є дуже важливим, актори мають вправлятися зі зброєю, яка буде використана при зйомках. Крім того, ми завжди робили два комплекти зброї: 1) зброя реальна, дуже тяжка, вона для крупних планів; 2) зброя полегшеного типу, її використовували для боїв. За всіма правилами, актори мали тренуватися зі зброєю та ще й у костюмах. Але через брак часу потренуватися в костюмах актори не встигли.

Дуже показовий був момент, коли головний антигерой Андак з’являється перший раз у фільмі. Він стоїть на камені. Потім робить дуже крутий стрибок. А на ньому два мечі, щит і довга накидка. Коли ми приїхали на локацію, він все це на себе вдягнув, і ми зрозуміли, що зробити цей стрибок буде неможливо. Ми, звичайно, викрутилися. Якщо будете уважно дивитися, то помітите, що коли він стрибає з каменя, то на ньому дечого не вистачає.

Які ще складнощі були в постановці бойових сцен, які перешкоди були основними?

Був у нас серйозний випадок, слава Богу, все закінчилося добре, але налякалися ми досить сильно. Йдеться про фінальний бій Андака та Олешка. Роман (який грав Олешка) ледь не лишився ока. Єржан, який грав Андака, через накладку у рейсах приїхав вже в день зйомок. Тому відпрацювати попередньо сцену якісно не міг. Роман йшов за схемою, а Єржан пропустив одну зв’язку і раніше, ніж потрібно, рубанув мечем. Роман якимось дивом ухилився. Але меч все ж чирконув його під оком. Якщо подивитися фільм уважно, побачите, що у Романа не грим, не спецефекти, а реальний набряк. Єржана цей момент дуже зачепив, він одразу замкнувся в собі, сприйнявши це як свою провину. Хоча в цих досить складних обставинах обидва актори спрацювали професійно.

Чи можете назвати проект успішним з комерційної точки зору?

Нема жодного українського фільму, який би окупив себе. І «Сторожова Застава» не є винятком. Якщо бюджет стрічки перевищує 5 млн грн, то мало шансів повернути ці кошти в Україні. Єдиний варіант ‒ це вихід на міжнародний ринок, що ми і робимо. Пояснюється це просто: в Україні бракує екранів. Так, ми маємо кінотеатри в столиці, обласних центрах, а якщо йти далі: районні центри, смт, села… Немає. Хоч Радянський Союз багато критикують, але в плані просування кінематографу тоді був повний порядок. Було багато екранів ‒ а тому величезна глядацька аудиторія.

Але радує те, що держава все-таки активно підтримує кіно: зараз близько 50 фільмів фінансуються з держбюджету. І наш фільм також на 45% (близько 18 млн грн) профінансований державою. Щось дійсно міняється. Зі свого боку, закликаю українських глядачів активніше підтримувати вітчизняне кіно. Якщо ми не ходитимемо на українське кіно, його просто не буде.

На момент створення фільму чи очікували ви самі на такий успіх?

Якщо ти живеш без віри, то тобі дуже складно. Ми відчували, що інтерес до стрічки є. Сподівались, що вона сподобається. Але не очікували, що глядачі будуть в захваті.

На показах ми слідкували за реакцію дорослих та дітей. Там було не лише задоволення. Люди пишалися тим, що ми, українці, можемо знімати якісне кіно, що це наше, і таким чином вони відчували свою співпричетність.

“Якщо ти живеш без віри, то тобі дуже складно. Ми відчували, що інтерес до стрічки є. Сподівались, що вона сподобається. Але не очікували, що глядачі будуть в захваті. Люди пишалися тим, що ми, українці, можемо знімати якісне кіно, що це наше, і таким чином вони відчували свою співпричетність.”

єдиний український журнал про бойові мистецтва